Розділ двадцять п’ятий
Ну от і все – як у п’ятому класі:
я боюсь підійти і три слова сказати,
так ніби губи заклеїли скотчем,
а всередині током по серцю «коротить».
Незвичний холод сьогоднішньої ночі (досить несподіваний, як на кінець квітня) скував тонкою непомітною кригою калюжі від недавнього дощу. Чому природа так немилосердно чинить зі своїми ж творіннями, з власними дітьми? Он перші ніжні листочки перехнябленими клаптиками звисають із гілочок – їм теж холодно! Вони теж хочуть тепла і любові! І він? І він. Він також! Макс підняв комір легенького плаща (сьогодні можна було й тепліше вдягнутися): не готувався він до того, що доведеться тут стирчати до лиха!
Знову не спав до четвертої, все сидів у вітальні біля комп’ютера, боявся йти в спальню, до цього самотнього ліжка, на якому знову мучитиметься безсонням, марно чекаючи сну. Самому дивно. Звик уже до того, що жінкам важко пройти повз нього. Чи доля в нього така, чи, може, покликання? Звик до жіночої уваги. І звик до того, що всі приходять, щоби піти: він нікого не тримав і не затримував, тому що обов’язково знайдеться інша, наступна, цікава, нова. Думав, так буде й цього разу. Пішов не замислюючись, бо був певен: побіжить за ним. Не побігла. Не побігла? Воно й на краще: так здалося тоді – без сцен і дорікань, дзвінків і переслідувань. Однак вона – не та, з ким можна мати щось серйозне й тривале.
Коло звужувалося. Оці всі роки (де тільки вони й взялися?) – зафіксовані в паспорті, відраховані банальними й непотрібними свічками на святкових тортах – лягали тяжким баластом на самоусвідомлення… бо ж так хотілося-прагнулося бути-залишатися молодим! Завжди!
Всі університетські, й не лише університетські, друзі вже давно поодружувалися, пообростали дітьми – тещами – квартирами – машинами – якимись дачками – земельними ділянками – клопотами – турботами – безкінечною роботою без відпочинку! А він на їхньому тлі (не розгодований домашніми котлетками) видавався значно молодшим, привабливішим, вільнішим…
Неодружений, бо ще не дозрів, не визначився, не знайшов, не встиг, не захотів, не повівся, не впіймався, не одурився, не знадився, не захопився ніким аж так, щоб бути певним за себе/за неї на все подальше (їхнє спільне – їхнє спільне? який жах!) життя.
Захотів – полетів у Барселону! Захотів – на «Чайку» стрибати з парашутом! Захотів десь розважитися – теж, будь ласка! І ніхто не нависає, не стоїть над душею, не контролює, не вимагає звіту, не перевіряє, не зіставляє фактів, загалом не наважується вказати, де – коли – з ким йому бачитися-спілкуватися!
Був, щоправда, й інший бік у цієї принадливої медалі. Час. Він невблаганно й суворо, як непідкупний і страшний у своїй принциповій невідступності прокурор, відраховував години, знай рухаючись уперед. Контингент улюблених нічних клубів помітно молодшав… Його жарти й приколи цим новим молодим відвідувачам (точніше, відвідувачкам) не здавалися смішними (йому, правду кажучи, теж було з ними не надто цікаво), і дедалі менше людей (серед друзів-знайомих) лишалося вільними для гулянок і просто – щоб підтримати компанію.
Кожен рік привносив нові й нові втрати (як на лінії фронту): то той зник за дверима РАГСу, то інший безвісти пропав, а знайшовся вже невільним.
Так само і з жінками… Ті, з якими він зустрічався ще в студентські роки, несподівано випливали з глибин соцмереж, обіймаючи власних дітей майже такого самого зросту! Пізніші (періоду «від двадцяти до тридцяти») – теж були майже всі щасливо пошлюблені. Хто залишався? З кого було обирати? Переходити на заміжніх, таких, як ця Альона?
Тоді й з’явилася Кіра. Ідеальна претендентка на роль дружини. Не юна, але й не його ровесниця – молодша на чотири роки (цілком розумна й прийнятна різниця), з родини відомого політика (рідна племінниця – це не сьома вода на киселі, та і її тато теж був не остання людина), розумна, освічена, а найголовніше, просто красуня, майже модель! Усі радили, надто – його батьки, які досі в таких справах зберігали нейтралітет, одружуватися. Він і сам розумів, що кращої годі й шукати. Але чи він занадто довго жив сам-один і вже так звик, чи проступив отой його споконвічний страх помилитися-прорахуватися, та зробити цей остаточний крок – чомусь не міг.
Коли після неймовірних зусиль із її боку погодився жити з нею разом, першою ж його вимогою стало: «Ніщо не має змінитися в моєму житті! Все має бути так, як було!». І Кіра це прийняла. Тихо розчинилася в його побуті: гуляти з собакою (чим не перевірка почуттів, тим більше він іноді справді не може) – прибирати й прати – готувати (але таки готувати, а не просто куховарити) – покірливо витримувати його поганий настрій – а головне, не заважати жити так, як йому хочеться! Її поступливість подобалась і дратувала водночас. Зрозуміло було, що якусь іншу – яскраво-артистичну чи темпераментну, так би мовити, «з характером» – він просто б не пустив на свою територію (Кіра з цієї точки зору була просто ідеальна!), але чомусь тягло (інколи навіть у Кіриній присутності) до тих, перших…