Його все влаштовувало. Її ніби теж. До чого ж тоді ці дурні істерики щодо штампу в паспорті? Він би став її дужче кохати? Навряд чи… І коли через усе це виникло помітне напруження, Кіра (все-таки вона розумниця!) вибила в тата якесь стажування і поїхала на місяць у Швейцарію. Позавчора повернулася, але поки що до батьків, щоби відпочити з дороги і не заважати йому завершити проект (така була офіційна версія). Чекала від нього цього вирішального кроку? Чекала.
Може, пора було нарешті зважитися? Остаточно й невідворотно подорослішати? Відмовитися від своєї такої зручної інфантильності (життєвої позиції і життєвого вибору водночас)? Але тут так недоречно познайомився з Альоною! Не думав, що ще здатен так захоплюватися! А головне, все якось відразу пішло не за планом, виломилося за рамки банального адюльтеру! Все могло бути так просто! Нащо було ускладнювати? Лізти в душу?
Це все вона! Якась демонстрація моральних принципів! Копирсання в собі! Кому це потрібно? Так – то «так», ні – то «ні»! Вона його зачепила! Вивела з рівноваги! Нагадала щось давно забуте й відкинуте, щось, що мирно спочивало, поховане насподі душі. Ніби не з цього століття! Наче щойно з інституту шляхетних панянок!
Це все вона! Це вона не хоче його відпускати, тримає в полоні, з’являється в снах (якщо ці короткі двогодинні дрімання можна назвати сном), лізе в думки! Образилася (ти ба яка ніжна)! Образилася, що пішов, не відповідав на дзвінки, за те дурне повідомлення…
Він, може, теж образився на те, що більше не передзвонювала, не писала, не озивалася! Теж іще Снігова королева – Принцеса на горошині (чи на гордині) – Несміяна недоторкана! Ціни собі скласти не може! Та він теж не хлопчик на побігеньках! Не стрибатиме під її дудку! Хай іде, якщо хоче, ніхто її не буде тримати!
Другий тиждень уже минав, відколи вони посварилися (хоча ніхто наче й не сварився), а його так тягнуло… до неї!
Його тягнуло? Його тягнуло. Але першому миритися? Перепрошувати? Ніколи цього не робив, просто не вмів, та й пізно вже було вчитися (себе не переробиш).
Приходив учора в обід в її офісний центр. Як дурень, простояв на прохідній біля входу. Не вийшла. Не обідала чи що? Що вона думає? Що відчуває? Може, вже давно помирилися з чоловіком (повернулася ж у їхнє спільне помешкання), а як зустріне, то лише посміється з нього? А він геть і не до неї приходив! У нього документи. Важливі. Їх не можна водію доручити. Треба особисто завезти й усе підписати!
Сьогодні вирішив чекати біля входу знадвору (бо там камери всередині, охорона: хтозна, що вони подумають). Вже минуло п’ятнадцять хвилин. Невже й сьогодні не вийде? Чому серце закалатало, мов шалене? Невже? Вона? Всміхається. Побачила його. Можна все пробачити за саму цю її усмішку!
Побачила його! Заскочена зненацька, навіть кинулася бігти. Тільки от він її не помітив чи що? Закрив на ходу якусь течку і попрямував до машини.
– Максе!
Не чує? Не чує. Що ж кричати – щоб ці охочі до новин офісні служаки повивертали собі шиї? Пострибала через сходинки вниз, помчала доріжкою, якою щойно ішов він, підбігла до машини.
– Максе!
Затарабанила у вікно. Відчинив дверцята. Холодний непривітний погляд (дякую, що не сказав: «Чого тобі?»). Ні! Блакитний прекрасний погляд:
– Привіт! Як життя?
Не сказала, але подумала (подумала, що, може, приходив до неї? хоча навряд чи), та вголос – щось зовсім інше:
– Побачила тебе і так зраділа! Давно не бачилися! Я так скучила!
Враз потеплілий погляд. Чи це тільки здалося? Пауза? Пауза, нічим не заповнена прогалина…
– Ти помітив, що зацвіли перші тюльпани? Завтра відкривається виставка…
– Ти запрошуєш?
– А ти погодишся?
Повітря відчутно потепліло, прогріте несподівано яскравим сонечком, що раптом з’явилося з-за хмар. Тоненька крига калюж скресла – ніби й не було її зовсім. А може, і справді не було, а лише здалося? Весь цей холод просто привидівся? Весь цей холод просто привидівся…
Розділ двадцять шостий
Не цілуй, не цілуй, не цілуй,
коли не любиш!
Ти ж на ранок усе забудеш,
ти все забудеш…