Холоне вже вкотре підігрітий чайник. Забуті білі чашки зі звислими на довгих ниточках жовтими етикетками безпорадно стоять посеред столу – між ним і нею, не здатні заповнити холодної порожнечі, наситити теплом близьку прохолоду весняної ночі. Пити не хочеться? Пити хочеться! Горло пересохло і піднебіння, в якому застрягли так і не вимовлені задерев’янілим язиком слова.
Важка гнітюча тиша. І тільки крізь розчинене вікно долітає тужливий гудок переведеного на літній розклад нічного потяга. Чому кричить він так сумовито, адже там, десь у причеплених до нього вагонах, перші відпочивальники – весела, безжурна публіка? А завтра він буде біля моря, де сліпучо-білі чайки імітуватимуть його звуки, старанно видивляючи свою здобич між хвиль.
Вона одноманітно і механічно розправляє і розправляє невидимі заломи на білій скатертині. Він просто дивиться у вікно за її спиною – крізь неї, не помічаючи (не помічаючи?) ні її обличчя, ні його виразу… Чому прийшов? Без попередження. Без дзвінка. Без запросин. Так, ніби повернувся з роботи. Так, ніби й не було цього майже піврічного окремого існування.
Зелене і велике, мов штучне, яблуко, яке котресь із дітей виклало з холодильника, помило, а безжурно схрумати, відкушуючи кусник за кусником, забуло… Може, це воно і є – цей споконвічний плід розбрату й спокуси? І це через нього перших людей вигнали з раю? І завдяки йому посварилися пресвітлі богині й упала Троя? І їхня родина затріщала по швах і розлетілася на два великі уламки, які колись були одним злютованим цілим? Ні! Цей генетичний ядучо-зелений мутант ні в чому не винен! Він навіть надгнити не може, й черва його ніяка не візьме! Він – неприродний витвір, штучно наділений солоденьким смаком і невизначеним ароматом, навіть собі ради дати не може, якось уплинути на чуже високоінтелектуальне життя й поготів…
– Ти знаєш, я давно тобі хотів сказати…
Як недоречно перервав йому мову цей котячий вереск! Ну справді! Березень давно минув, минув і квітень, ось уже й травень добігає кінця. Та й вуличних приблудних котів у їхньому респектабельному спальному районі майже немає! Це просто якась містична проява! Нічна мара!
– Я знаю все, що ти хочеш мені сказати, – не сказала, але подумала…
Не зараз! Це тепер непотрібно! Колись – у болючому січні, нестерпному лютому, сльозливому березні – так от колись вона б усе віддала за ці слова, за одне-єдине слово «повернися!». Але їй так старанно демонстрували – зверхньо й жорстоко – її ж таки власну непотрібність і недоречність, що ці ролі, спершу виконувані невміло, ніби на пробу, а може, навмисно й показово, щоб налякати й уразити опонента, міцно приросли до них – не віддереш! Страшна і невідворотна несвоєчасність, яка відчувалася майже фізично.
Не лише несвоєчасно й запізно, але й страшенно недоречно… Його вечірній прихід, що зруйнував усі плани, – це якась дешева і затягнута мізансцена…
Весь божевільний травень! Травень із Максом! Цей смак побачень із ним, заборонених, уривками, з домішкою екшену, з великим і неозорим, як море, почуттям провини (так що й не знати, чого більше було – несамовитого щастя чи безмежного горя). І раптом – його сестра з офіційним візитом (такий собі артобстріл): як ви там, мовляв, біднесенькі, поживаєте? А потім свекруха «попросилася» відвідати онуків. Її великі, досі гарні очі в облямівці перших зморщок, випромінювали живий відчай. Цей благальий погляд розказав значно більше, власне, став емоційним підтекстом до скупої інформації про виразку шлунку, яку діагностували в її сина. Вона ні про що не просила, нічого не випитувала. Просто сиділа й дивилася, не зводячи очей з Альони, ксерокопіюючи кожну її рису-думку, відбиту на обличчі чи озвучену жестом.
І тоді вже прийшло усвідомлення, що все – кінець – третій дзвінок – закінчення перерви чи то вакацій – сутінки після сонячного дня – темрява ночі. Якась незрима, але майже фізично відчутна парадигма її життя, з якої, здавалося, вона вирвалася, засмоктувала її назад, невпинно, невідворотно…
Вона чекала чогось такого, навіть не так, вона була готова до цього – випадкової зустрічі – зумисного вторгнення – продовження сімейного життя – поновлення Status quo, чи пак світової рівноваги…
Устала й зачинила вікно. Холодне повітря знадвору. Холодне повітря знадвору? В травні?
– Тобі холодно?
Відчула спиною його погляд, доданий до слів, як колись. Як колись? Як тоді, коли все ще тільки починалося, коли щоранку на столі чекав новий букет і кожен день, що минув нарізно, був ніби рік? Це було? Це було.
– Тобі холодно? – сказав чи саме вирвалося, а хотів сказати зовсім не те й не так, а просто підійти і обійняти ці вузенькі, такі рідні плечі, а потім покласти на стіл два заброньовані тури (вона так мріяла про Шрі-Ланку, а він усе відкладав: не хотілося, часу не було, не актуально та й дорого, зрештою) – тільки вписати дату вильоту.