А може, так буває, коли в довгому білому казенному коридорі з’являється давно очікувана постать лікаря. Вона, ця постать, наближається, знімає втомленим рухом маску з обличчя, не просто біло-блакитну стерилізовану пов’язку, а службову машкару сухої діловитості, і намагається знайти слова співчуття до рідних чи близьких, які просиділи страшні, непритомні години тут і ще мають надію, якій теж судилося померти. І безжально відтяти надію мусить ця-таки постать у білому (бо ж страшний зміст того, що сталося, дійде до присутніх не відразу: спершу до них наблизяться слова чи, може, вони наблизяться до слів – будуть чути їх і не розуміти, спостерігати, але не відчувати)…
Мабуть, у такі моменти і зринає оте цілком доречне «так буває», а вслід за ним «так треба»…
І ще знаєш, я зрозуміла, що ніщо в цьому житті не відбувається згідно з нашими бажаннями. Лише всупереч нашим сподіванням, але так, як хочеться – прагнеться – мріється – ніколи.
Я хотіла змінити своє життя – переписати цей пульсуючий життєпис – зробити нову викрійку власної долі – сім разів відміряти собі нове й одним акуратним рухом ампутувати старе – напророчити і втілити – змінити траєкторію польоту – виїхати на постійне прожиття в країну щастя… Може, я щось не так робила? Бо так і не наблизилася до тієї умовно-позірної лінії кордону, перетнувши яку починаєш жити «новим життям»?
Від себе не втекти? Чи не втекти від власної долі – карми, що нависла брилою, а може, вже впала, заваливши єдиний прохід уперед? Біг по колу? Біг по колу – по спіралі – стрибки по граблях (а що! такий новий суто український вид спорту!).
Я маю відпустити Макса! Я маю його відпустити… Я маю відпустити Макса? Але я не хочу, не можу його відпускати! Я поділяю всі твої думки, погоджуюся з усім, що ти мені писала, що говорила, Ладо! Знаю, що він недосконалий, відчуваю всі його недоліки, як свої власні, але, знаєш, попри все він виявився саме тим, кого я завжди хотіла, яким снила, про якого мріяла! Він прийшов, і я зрозуміла, що це він!
Я маю відпустити Макса. Його кохання – це дар мені. І жодних побутових домішок. Їх не може бути. Їх просто не існує в його ідеальному світі. Жодного спільно-комфортного проживання. Ніяких розмов про найближче майбутнє. Немає спільних планів, як не існує спільного й офіційно визнаного «ми». Може, ця невагомість почуттів і становить той неповторний чар, і породжує той наркотичний ефект і однозначну залежність від нього?
Вчора, гуляючи зоопарком (ідилічне видовище – тато, мама і двійко малюків), я раптом усе збагнула! Це просто було якесь осяяння: Макс не створений для блаженства! Як пушкінський герой, а може, байронівський? Хтозна. Намагатися впрягти його в сімейний віз – те саме, що переробляти якусь спортивну «купешку» на сімейний мінівен: технічно, може, і вдасться, от тільки нащо?
Чому хочеться вічної любові від тих, хто не здатен на стосунки, довші за миттєвість? Це закон? Це закон. Дивний закон ще дивнішої закономірності…
Щасливі всі: мої і його батьки, наші діти, всі родичі і знайомі, навіть сусіди. Навіть у нього цілком задоволений вигляд. Чому ж я така нещасна?
Реанімація родини? Хіба можна реанімувати те, чого вже не існує? Ці фальшиві фрази, як завчені ролі, що промовляються самі за себе, бо – так треба, так має бути, бо це вписується в суспільну парадигму? А як долучити до цієї-таки парадигми руду Лариску, що фурією вдерлася минулої суботи?
Шуба. Все через шубу, якої не було. А може, шуба ні до чого? Просто Лара вирішила всім повідомити, що вона тут жила і навіть пам’ятає, де складені рушники та білизна?
Виявляється, почуття провини вимірюється в грошовому еквіваленті. Можна віддати гроші за шубу і нарешті випхати Лару геть. Можна скупити іграшковий магазин для дітей і ювелірний – для дружини. А довіру? В якій валюті заплатити за операцію з її відновлення?
Я й забула, поки оповідала все це, що мушу відпустити Макса, маю сказати йому, але як це зробити? Знаєш, було б добре, якби він сам, з будь-яких мотивів (зрештою, це не має жодного значення – розлюбив сам чи тебе розлюбили), пішов би від мене, пішов би перший, не озираючись, не згадуючи, не пишучи, не дзвонячи, не приходячи, пішов би так, ніби нічого й не було. Ніби нічого ніколи не було…
Ти не дивуйся, я стерла всі наші розмови, знищила всі твої листи й отримані файли, вичистила майже під нуль пам’ять домашнього комп’ютера. Писатиму тобі з робочого. По скайпу теж поки що не треба дзвонити. З твоєю квартирою все добре – була там позавчора, все перевірила, трохи позмітала порохняву з книжок, а фікус, фікус я забрала ще раніше, з ним теж усе гаразд!