Чи існують ідеальні стосунки? І якщо так, то які вони, ці ідеальні (а може, ідеалістичні) взаємини? Чи це взагалі можливо – знайти (чи створити зі свого ребра?) таку жінку, з якою можна було б і жити, ще й водночас кохати її? Таку, яка б не набридала вічним жіночим скімленням, не викликала б відрази домашніми капцями, лицем без косметики, махровим (який жах!) халатом – отими незчисленними побутовими дрібницями, які невидимим шашелем вгризаються в образ коханої і руйнують його вщент? А найголовніше, таку, до якої б неможливо було звикнути – призвичаїтися – пристосуватися – прилаштуватися – приноровитися – приладнатися – зростися – зліпитися, яка, попри кохання, турботу і ніжність, не зв’язувала б, не висла б непотрібним і обтяжливим баластом, а залишала простір для маневру, поважала б чоловічу свободу і волю… Одним словом, таку, яка була би безкінечною книгою нових вражень – переживань – здібностей – емоцій – звабинок – масок – ролей – позицій – миттєвостей – варіацій – епізодів – поглядів – роздумів – історії (як та східна Шахерезада, що звела з розуму падишаха своїми казками – аби тільки, щоб цих втілень було понад тисячу, щоб обсяг такої жінки-книжки дорівнював цілому життю)…
Таких не існує! Такої не існує! Він, Макс, знав це краще за інших! Бо в нього – досвід спілкування з жінками… Так, він – чоловік із досвідом і ніколи цього не соромився. А що тут, власне, такого? Існують же різні нумізмати з філателістами. Чому ж їх ніхто не осуджує? Просто в нього таке хобі – любити жінок! І жінки, до речі, завжди відповідали йому взаємністю, навіть більше – його домагалися, його кохання завойовували, зате сам він ніколи нікого не силував – не змушував – не переконував – не заохочував – не схиляв – не підманював – не обіцяв нічого такого, що могло б спонукати до думки про спільне подальше проживання. І ніколи такого ще не було (авжеж, ніколи!), щоб хтось ішов від нього першим! Бо це його прерогатива – грюкати дверима – тихенько вислизати – розчинятися, не привертаючи зайвої уваги – ніжно цілувати прощальним цілунком – карати своїм зникненням – милостиво дозволяти жити далі спогадами про нього – стирати контакти з пам’яті телефона – вносити до «чорних списків» занадто настирних користувачок…
Макс сидів на водійському місці, поглядаючи крізь тоноване віконне скло на пішоходів, що пробігали доріжкою до метро і в зворотний бік до офісного центру. Припаркувався навмисне за деревами, щоб автівку було майже непомітно з вулиці. Це допомагало і водночас заважало: машину не дуже видно, зате і йому важко розгледіти те, що потрібно…
Нетипова для кінця травня спека змусила всіх раптово роздягнутися (якісь суцільні голі ноги, руки, плечі, спини), і це теж відволікало увагу (погляд мимоволі фіксується не на тому, і якась дурня лізе у голову), а треба напружено вдивлятися, щоб її не проґавити (до того ж він зовсім не знає її літнього гардеробу).
Зняв обручку з безіменного пальця, покрутив, знову надів. Як дивно почуватися одруженим (ніби впійманим), враз опинитися серед тих, на кого ще вчора дивився презирливо і зверхньо, як на старшокласників, своїх учорашніх товаришів, дивляться юнаки з категорії «вісімнадцять плюс», прикладаючись до пляшки пива і, ніби знічев’я, прогулюючись під огорожею школи, – ось, мовляв, дивіться і заздріть!
Одружився… З ким не буває? Це його особиста справа! І що, власне, такого сталося? Що її так обурило? Ну, зареєстрував шлюб з іншою! І що? Так треба було! Для справи – кар’єри – соціального статусу – батьків – дітей (може, йому колись теж захочеться мати дітей) – суспільного ланцюжка врешті! Для нього це був вимушений крок, не більше. Вона, між іншим, теж не вільна, була і залишається заміжньою. Хіба це їм заважало? Чому ж його штамп у паспорті справив на неї таке враження? Чи, може, вона думала собі, що він стане її законним чоловіком, а вона – його дружиною?…
– Зараз, на жаль, абонент не може прийняти ваш дзвінок. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше, або відправте СМС-повідомлення! – кинув телефон на сидіння поруч, затарабанив пальцями по керму.
Вона не може прийняти його дзвінок (уже два тижні, між іншим). А коли зможе? А йому лише трохи більше місяця в Україні залишилося… Ніколи не думав, що вона така жорстока, якась просто залізна! Телефон вимкнула? Так надовго? Невже… невже поставила мітку на його номер? Невже наважилась? Але він не з тих, що так легко здаються! Може, саме цей її вчинок розбудив у ньому якийсь атавістичний азарт мисливця – наздогнати здобич! Знайти спосіб! Не телефоном, то особисто! Особисто – навіть краще, бо не вивернеться, загіпнотизована його поглядом, прибита до землі силою тяжіння…