А може, його одруження тут зовсім ні до чого? Вона ж знала про Кіру й раніше… Зміна статусу… А якщо річ не в цьому? А в чому? Відчував: щось змінилося. Щось сталося. Але що? Тепер її забирають після роботи великою чорною машиною, такою зачорненою, що й не роздивитися, хто там усередині, та й здалеку все одно важко щось угледіти…
Її забирають після роботи? А це що означає? Ну, по-перше, не можна підходити, а по-друге… Помирилася – возз’єдналася з чоловіком, а він тепер небезпечний свідок і учасник (два в одному) її вчорашнього адюльтеру? Вона його просто використала? Ні! Ніколи він у це не повірить, хоч і ляпнув тоді спересердя! Просто вперлася в цей моральний принцип: у нього тепер сім’я! І все тут!
А от його ніколи не обходила її родина, не цікавили діти-чоловік. Він цілком по-філософському сприймав це як факт об’єктивної реальності. Все це є в її житті. То й що з того? На те, як він до неї ставився, що відчував, це аж ніяк не впливало! Чи впливало? А може, саме в цьому і була заковика? В тому, що вона була «чиєюсь», як ота гарна дівка, котра тільки тим і гарна, що «засватана». Можливо, ту гостроту й силу почуттів і було зумовлено тим, що в підсвідомості весь час бовваніло: «не моя», «невільна», «чужа»? Хоча… На момент їхнього знайомства вона не жила з чоловіком, просто офіційного розлучення не оформила…
Заплутався. Заплутався? У собі чи в хитросплетіннях їхнього спільного сюжету, такого тривіального, на перший погляд, що не варто і згадувати? Може, воно й так – не варто і згадувати. Тільки чомусь забути несила… Тягне… Тягне всоте набрати номер «абонента», який от саме зараз «на жаль, не може прийняти ваш дзвінок», зайти на сторінку в соцмережі, на якій тиша і незмінність, зупинитися на півгодини-годину обідньої перерви під її офісним центром, ніби так – перепочити – вже третій день поспіль… А сьогодні – апофеоз цього божевілля! Приїхав о восьмій (за годину до початку її робочого дня), щоб не проґавити… Не проґавити? На роботу? В це скляне приміщення? В інше життя – життя без нього? Не проґавити чи не відпустити?…
І що її врешті не влаштовувало? Чому до його відльоту все не могло залишатися так, як є? А от він хотів би (так, саме з акцентом на слові «хотів»), щоб усе було (просто залишалося…) по-старому! Щоб усе було так, як два тижні тому! Не може бути, щоб вона все забула! Не віриться, що вона розлюбила! Просто неможливо, щоб вона відкинула його!
Абсолютно байдуже, як це називається (хай собі каже, що це кохання, якщо їй так більше подобається)! Все одно, що буде завтра (та й яке спільне завтра може в них бути?), навіть сьогодні! Аби тільки вона знову приходила, знову обіймала-цілувала, аби тільки вона… знову належала йому!
Все має бути так, як було… Вона не зможе йому відмовити. Бо… бо йому так хочеться, бо так мусить бути…
На щастя, Редьковський поїхав «на роботу» до свого виборчого округу, а ключі від хати залишив (про всяк випадок) йому. Тому ніхто більше не завадить, не зашкребеться в неслушний момент! Може, саме це її так уразило? То хто ж знав? Він цього аж ніяк не міг передбачити! Це просто випадковий збіг обставин, не більше. От про це вже точно згадувати не варто!
Проста лляна сукенка, перехоплена на талії білим вузеньким ремінцем, розпущене волосся розсипалося по плечах, світлі, якісь дівчачі черевички на платформах. Це вона? Це вона. Геть не змінилася і все ж не така, як була… В чому ж відмінність між тією, яку по-зрадницькому покинув тоді, і цією, що впевнено й швидко біжить доріжкою на роботу?
Догнав у два кроки. Поглянула (з погано прихованим розпачем, чи це лише здалося):
– Ти щось маєш мені сказати?
Чи він має їй щось сказати? Так! Він має їй щось сказати! А чи вона натомість хоче йому сказати «щось»?
– Може, й ти щось скажеш? Наприклад, «добрий день»! Для початку було б цілком доречно…
Показав очима на невеличкий скверик за її офісним центром. На його ранкових доріжках було порожньо й по-літньому сонячно.
– Я не можу зараз… на роботу запізнюся…
То вона не може? А доведеться! Доведеться! Хай навіть ціною запізнення на роботу! Зупинився і зупинив її, різко й грубо схопивши за руку.
– Ти що, не розумієш, що нам треба поговорити?
Мовчить, дивиться кудись убік (на скляні вертляві двері чи що?), може, боїться, щоб знайомі чи співробітники не побачили?
– Через місяць мене тут не буде! Чи тобі цілком байдуже?
Невже і цей аргумент не подіє? Не змусить її серце битися швидше, не розтопить лід у цих очах? Тільки зараз десь там, усередині, ворухнулося: а може, вона й рада, що він їде? Схопилася за це, як за рятівний круг, бо як очі не бачать, то й серце не болить?…