Роззирається налякано. Боїться, щоб ніхто не помітив! Дбає за репутацію? В нього теж, між іншим, репутація!
– Ти не читав мого листа?
– Якого ще листа?…
Ледь стримав лайку, що вже була на язиці, готова зірватися, стати таким собі словесним ляпасом. Що його так розлютило? Її спокійна відстороненість (жодного натяку на почуття, ніби не обличчя, а машкара якась) чи цілком недоречні тепер вигадки (який іще лист, про що мова, жодного листа ні поштою, ні e-mail від неї він не отримував). Майже тяг її за руку до дерев ранкового скверика, до самотньої лавки за ними. Не опиралася, йшла, аж бігла, прилаштовуючись до його швидкої ходи, і весь час щось намагалася пояснити:
– Я тоді тобі в твій портфель кинула… я думала… думала, ти відразу помітиш, прочитаєш і все зрозумієш… правильно зрозумієш…
Який портфель? Який лист? Дивився на неї, слухав її виправдання, але не чув – не розумів їх змісту. Вона була так близько… І він зовсім цього не планував. Навіть не думав про це! Та коли побачив її обличчя поруч, наодинці (не озирався перевірити, але якимось шостим чуттям осяг, що вони тут самі) – це сталося мимоволі… Її вуста, заплющені очі і цей довгий (цілу вічність) поцілунок.
– Сьогодні? І завтра не зможеш? Тоді післязавтра? Скину тобі адресу есемескою, якщо ти мене розблокуєш нарешті! Розблокуєш? Тоді до післязавтра!
Дивився, як ішла викладеною ажурними плитками доріжкою, заходила у вертульку дверей, проводила магнітним бейджиком по турнікету. Кольори стали насиченіші чи це просто легка тінь майже невидимої хмаринки набігла на сонце? Чому ця ранкова зелень стала виразніша і темний відбиток сплетених десь там, угорі, гілок творить на землі, на траві, на доріжці дивне рухоме мереживо? А ці посвистування невидимої пташки, такі по-літньому піднесені й радісні? Чому він спостеріг це все саме тепер?
Сидів і не міг звестися, скутий якоюсь нехіттю. Може, все навколо і те, що всередині, – це і є щастя? Чи щастя – це коли серце вистрибує від самого тільки погляду на неї? А може, це ті години й хвилини очікування заповітної зустрічі?
Хай буде, що буде, але цей перший місяць літа (їхній останній місяць) він утримає! Він не пропустить цього першого місяця літа…
Розділ тридцятий
Цвіте терен, цвіте терен,
А цвіт опадає.
Хто в любові не знається,
Той горя не знає.
Заповнені, забиті вщерть вечірні парковки біля будинків. Ще не так і пізно. А місць уже немає, вільних місць уже немає. Точнісінько як у житті…
Ще не пізно. Велика вертка стрілка, що безліч разів за день обганяє (і ще не раз обжене) малу й неповоротку на крутих поворотах долі, не добігла й восьмої вечора.
Ще не пізно. Ще можна все повернути. Повернутися назад до теплого затишного кубелечка, де він сидить і щось видивляється в Інтернеті (а може, переглядає газету чи занурився в якийсь інший текст), діти плавають акваріумом-квартирою, як дві великі чудо-риби, шукають, чим би поживитися-розважитися. Повернутися, щоб більше не відчувати цього паралізуючого страху, болючого (до судом у шлунку), липкого й огидного. Не відчувати докорів сумління. Може, його взяти й ампутувати, те кляте сумління? А чого ж, ампутують же всілякі непотрібні органи на кшталт апендикса? А що відчувати потім? Тихе божевілля, гучний відчай, змитий ранковим душем, щоб ніхто не бачив (крім послужливого крану), ніхто не бачив її сліз, не чув (окрім тепленької води), як тихенько й похапцем чавить вона в собі ще не народжені ридання?
Божеволіти від самої думки, що більше ніколи (ні завтра, ні післязавтра, ні через місяць) Максове обличчя не буде поруч! Його руки…
Уявляти, як він лягає в ліжко з іншою – кохається – прокидається – всміхається – снідає – підвозить на роботу й зустрічає опісля… Ненавидіти її, ні в чому не винну, лютою ненавистю (до скреготу зубів) лише за те, що вона, так, саме вона, а не хтось інший, Максова дружина…
Сьогодні було просто. Вчора треба було бути вдома. Просто треба – без пояснень. А сьогодні вона на своє несміливе прохання затриматися на кілька годинок після роботи (звісно ж, із колегами, це такі милі кавові дамські посиденьки) раптом почула милостиво-ствердну відповідь:
– Але, будь ласка, будь о десятій вдома, щоб я не хвилювався.
Макс їй сьогодні снився. Знову снився. Прийшов до неї урочистий і незвичний, в окулярах і темному костюмі. В житті вона ніколи не бачила його в окулярах! Знала, що в нього поганий зір, що носить контактні лінзи, але в окулярах бачила лише на світлинах, зроблених років зо п’ять тому. Прийшов попрощатися. І не дивно, він же скоро їде! Ця думка, що дамокловим мечем нависла над усім її теперішнім існуванням, проявилася вві сні, в цьому віртуальному прощанні…