Його немає. Де він? Одягнув переляканих дітей, які, ясна річ, прокинулися від цього содому й гоморри, і кудись забрав. Він сказав (сказав їм, не їй!), щоб вони не розпускали шмарклів (так і сказав: «Не розпускайте шмарклі! Ви вже не малі!»), що повезе їх до бабусі. Він сказав, що повезе їх до їхньої бабусі…
Ні, він не бив її. Він ніби свідомо оминав її, не наближаючись, усім своїм виглядом демонструючи огиду до неї. Може, краще б уже побив? Усе одно ця сила ненависті (руйнівна, безтямна, неконтрольована, а навпаки – всеохопна) рвалася назовні чорними енергетичними хвилями, трощачи усе на своєму шляху.
Невже це вона викликала – виростила – виплекала в ньому цю страшну й безмежну злість, жахливу в своїй неосяжності? Він ніколи таким не був! Так, він і раніше бував лютим, аж білів від цього почуття, що закипало десь усередині. Але ще ніколи він не був таким… таким подібним до звіра! Коли він тут усе трощив червоними від власної ж крові кулаками, глухо рикаючи, вона раптом зрозуміла: то не він, то розбуджений у ньому звір!
«…людина – це такий собі перемикач, на кшталт звичайного настінного, який вмикає або вимикає світло… все в людині залежить від отої клавіші перемикання… натиснеш в один бік – і до тебе обернуться всміхнено-сонячним боком… натиснеш в інший – маєш звірячий вишкір…»
Яка цікава думка оце застрягла їй у голові! Застрягла і мляво ворушиться різними семантичними відтінками. Майже афоризм. І головне, її власна! Може, записати десь, поки не забула? Раніше вона любила записувати думки. Колись давно… В іншому житті…
Четверта чи п’ята година напівсну-напівмарення. Не помітила, коли провалилася в тяжкий бляклий сон, темний, як підвал без вікон-дверей, глухий і затхлий, увесь просякнутий застояним підземним повітрям.
Прокинулася від одноманітного скреготливого звуку: його мама (сама Алла Леонідівна!) змітає в совок скляні скалки, а більші – руками в рожевих господарських рукавичках – обережно складає у цупкий поліетиленовий мішок. Може, вдати, що спить? А коли вона піде, непомітно дременути звідси якнайдалі…
Заплющила очі, відвернулася від дверей. Від пекучого сорому не хочеться нікого бачити. Що ж це? Що ж вона наробила? Із собою? Своїм життям? З його життям? Не хотіла нікому завдати зла… Не хотіла ніякого зла нікому… І що тепер? Як тепер пояснити все отим людям – її рідним, про яких вона і думати забула, та й чи варто пояснювати?
Якби все не розкрилося! Якби ж… Він би поїхав, і ніхто б не дізнався! Ніколи!
Та закон є закон! Закон виявлення всього таємного! Невже не буває в цьому суворому законі винятків? Жодних винятків не буває у цьому суворому законі життя! Все одно правда спливе, хоч би й через багато років, випавши в невідповідний момент таким собі скелетом із шафи…
Почула якісь голоси в коридорі. Мама. Цього разу вже її мама. Розмовляє з ним. Слова чутно не всі, деякі не розібрати через гучне схлипування.
Ось він – той човник дитинства, в якому було затишно й безпечно. Білі бантики й гольфи, накрохмалені фартушки – мамина донечка, кругла відмінниця, грає на фортепіано, піонерзагін, щоправда, не очолює (хоча мамі хотілося б! та й класна керівничка начебто не від того), бо трохи соромиться і з трибуни виступає не дуже впевнено (обрали цю горласту Юльку!), дуже чемна й вихована. Жодних підстав для хвилювань. І так було завжди! Так було ще вчора!!! Може, це все неправда?! Не може бути, щоб це була правда!!! Та певно ж, це якась помилка!
– Мамо! Мамочко! – по-справжньому заплакала, тільки коли побачила її таке рідне, розпухле від сліз обличчя, коли вона підійшла і війнуло знайомим корвалолом.
– Як же так!? – навіть не спитала, а самими очима впилася в обличчя. – Це правда?!
Правда, мамо! Ой правда! Як і те, що я не знаю, що мені робити тепер з оцим моїм життям, яке ти колись мені дала! Не знаю, як зменшити твоє горе, та чи й узагалі можливо його зменшити, заспокоїти твою душу, змусити серце битися тихіше, не в шаленій і безвихідній аритмії?
– Ти вставай, умивайся і йди на кухню, чуєш, попий там чайку! Я тобі вареничків із вишнями привезла… Вони там, на кухні…
У туалет попросила двері не зачиняти, до ванної пішли разом. Та не бійся ти, мамо! Не бійся! Не зроблю я нічого поганого! Вже зробила все, що могла, що хотіла!
Що це ще за прес-конференція? Всі сидять круг столу, а він, діловитий і підтягнутий, як завжди, щось розказує, розмахуючи заклеєними медичним пластиром руками. Керує зрежисованим ним же дійством – цілком у своїй стихії (пригадався отой смішний – іще з дитинства – персонаж, який вигукував сам до себе: «Чи є у вас план, містере Фіксе», – і сам собі давав ствердну відповідь…). Пригадала й мимохіть усміхнулася, відразу ж упіймавши на собі строгий і осудливий погляд свекра, який мовчки, рукою вказував їй на вільний стілець.