Проклинала подумки таксиста, який їхав занадто повільно, хоча й прекрасно розуміла, що він не винен, бо й справді відстань чималенька і година з гаком – це рекордний час на її подолання…
Стояла хвилин десять у під’їзді, не наважуючися зайти… Не сміючи зайти… Не бажаючи почути слова про кохання до іншої, побачити на власні очі ту, на кого її проміняли, і водночас понад усе прагнучи роздивитися її, розпізнати невидимі знаки Максового кохання, щоби потім скопіювати їх і стати для нього найжаданішою, як ця щасливиця…
Ні. Він їх не знайомив… І не виправдувався… Не впав на коліна… Не благав пробачити…
Він не робив нічого, що вказувало б на якісь додаткові (сердечно-інтимні!) обставини. І тільки коли він не пустив її в квартиру, перепинив у коридорі, загородивши собою прохід, вона відчула, що це правда, що тут хтось є, крім нього. Вікуся не збрехала…
Як зручно мати собаку! Для таких випадків зручно мати собаку. Прогулятися з собакою – це шляхетніше за пакет зі сміттям, який просто негайно треба винести, щоб не смердів!
Коли вони, нагулявшись, повернулися, її вже не було в помешканні. Інтуїтивно відчула: її немає…
Вона пішла, та з’явилася ця пожежа в Максових очах, відверта неуважність, і відстороненість, і вже звичне «втомився… болить голова» в ліжку… На всі допитування (може, захворів? неприємності на роботі? щось сталося?) – незмінна («в мене все добре») відповідь…
У той страшний вечір, коли він так довго й ретельно збирався (попросив попрасувати улюблену теніску!) на зустріч із Редьковським («Тобі там буде нудно!» – відкинув категорично її несміливу пропозицію піти з ним: «Там буде суто чоловіча компанія!»), знову виник той противний і липкий страх, а з ним і передчуття якоїсь катастрофи.
Він не повернувся того вечора. Тобто того вечора він не повернувся сам. Пізно, майже о першій ночі, його привели попід руки двоє міліціонерів, брудного й закривавленого. Смерділо алкоголем, засохлою кров’ю, ще чимось… Чимось огидним, тим, про що не хочеться чути, на що не хочеться дивитися… І тоді вона зрозуміла, миттєво усвідомила, що якби з ним щось сталося, вона… Вона б не змогла далі жити, існувати в світі – без – Макса…
І тому вона відразу, з першого слова повірила всьому, що розказали ці двоє з міліції (а Макс криво посміхався розбитим ротом і дурнувато хихотів, коли заходило про зловмисників, хитренько поглядаючи то на одного, то на другого товариша з органів). Вона повірила… А ще зрозуміла, що віднині й довіку житиме в тій половині світу, де буде брехня – плутанина – міфотворення – бажане замість дійсного – запасний варіант – інший план дій – підміна – фальсифікація, але де буде цей чоловік, де буде спільний простір, де будуть вони… І не потрібна їй правда!
– Ну, побився з кимось по п’яні! Загоїться як на собаці! – буркнув її батько, який, звісно, був не в захваті від цієї пригоди (виїзд на посаду за декілька тижнів! а якщо у МЗС дізнаються?), але й особливої трагедії в тому не вбачав. І тільки очі Максового батька, те, як він дивився на свого сина, знову ніби відхилили завісу над тією правдою, про яку вона не хотіла нічого чути…
– Ця жінка приходила подивитися квартиру. Буде винаймати її після нас, – сказала вона Віці й сама в це повірила.
Не було ніякої «іншої». Немає. Не буде. А все, що було, розказали їй двоє міліціонерів…
– Кірусю! – Макс потягнувся в своєму кріслі, і її голова залишилася без опори, – Слухай! Піди придивися собі якісь парфуми в «дьюті-фрі»… І мені заразом щось глянеш… Цілком покладаюся на твій смак! На картку.
Він встав і трохи походив, щоб розім’яти ноги. Кіра пішла? Здається, таки пішла. Знову сів, підсунув ноутбук. Всі садна й подряпини зійшли з лиця, – а з душі? Чи забуде він колись цю ганьбу, приниження й безсилу лють, що клекотіла (та й досі клекоче!) всередині (піти б, повибивати цьому козлу зуби, і хай уже показує цю свою течку, кому хоче! може, так воно й краще буде?), палахкотить, не вгасає, та й чи згасне коли? Забуде він її? Логіка й досвід усіх його стосунків давали однозначну відповідь – забуде…
Файли під паролем. А який пароль? Такий складний, триступеневий (ніби й собі вже не довіряв!), що й сам сумнівається, чи згадає його? Відкрилося… Отже, не забув…