Ось її листи, зібрані в одну дуже секретну течку (чи думала вона колись, що він такий сентиментальний, що зберігатиме це, як найбільший скарб, перечитуватиме?), ось вірші з другої теки… А в цій – фото… Ось усміхається, саме прибігла на півгодини після роботи (біла блузка і темна спідниця – все за офісним дрес-кодом). Усміхається (чи він забуде коли цю усмішку?)… А ось улюблена «Спляча красуня»: очі заплющені, волосся розсипалося по подушці, ковдри немає (здається, того дня було дуже спекотно! занадто спекотно, щоб укриватися!), стрункі ноги, лінії стегон, груди – майже довершена, якби не цей шрам унизу живота – від кесаревого розтину, не лише косметичний дефект, а й постійне нагадування, що вона «чужа», належить іншому, якому народила дітей, який був і залишиться першим у її житті не лише за хронологічним порядком… Вона не спала. Погодилася на цю світлину. Погодилася після довгих умовлянь…
Видалити це все? Всі ці течки з паролями (звісно ж, різними, бо всяко буває)? Знищити? Одним натиском клавіші DELETE? Щоб більше не було… Не манило… Не надило контуром нездійсненного, проекцією мрії… Щоб тільки одна стерильно-біла порожнеча – і тут, у комп’ютері, і там, у серці?
Рука завмерла, так і не натиснувши на ту кнопку невідворотності. Рука завмерла, бо що? Ще не готова? Чи час не настав? Час забуття чи безпам’ятства?
А вона так і не подзвонила ні разу… Хоча могла ж? Могла з роботи, з якогось автомату в обід, із телефона співробітниці врешті-решт… Відлітає, не попрощавшись і не простившись із нею, не подивившись в очі, не перепросивши… Чи це потрібно? Їй? Йому? Мабуть, зайве.
Оголосили посадку. І відразу жива черга зарухалася крізь останній пропускник-кордон тут, в Україні, вперед, тамуючи збудження, страх і нехіть до цього перельоту…
В обличчя вдарило спекою – несподівано і відверто, а головне, неочікувано, бо знати – одне (звісно, бачив на табло, що надворі плюс тридцять п’ять), а відчути – зовсім інше. У цьому гігантському хоботі, де треба було швидко рухатися (аби задні не наступали на ноги!) вперед і вперед до вузького проходу в череві літака, раптом панічно відчув усю хибність останніх своїх життєвих кроків! До болю чітко усвідомив помилковість оцього всього: посольсько-сінгапурської роботи, одруження не з тією, втрату коханої, крах ідеалів, брак життєвих цінностей, відсторонення від себе, зради самого себе. Відчув безслівно, на якомусь глибинному внутрішньому рівні: все – мало – бути – не – так! А як? Може, ще не пізно? Все виправити? Почати спочатку?
– Чоловіче! Ви йдете?! – якась літня пані настирно термосила його за наплічник (він і не помітив, як спинився, більше того, Кіра, яка останнім часом – після всіх цих подій – ретельно його пильнувала, теж не помітила, що він спинився, діловито крокувала на зустріч світлому майбутньому, – ще крок і розчиниться в темному проході літака). Це, мабуть, доля втрутилась, у вигляді цієї гладкої тітоньки…
Він смикнувся, щоб скинути руку дами (ціле ручище!), і швидко посунув уперед, маневруючи між пасажирами свого рейсу.
Розділ тридцять третій
Под небом голубым есть город золотой
С прозрачными воротами и ясною звездой,
А в городе том сад – все травы да цветы,
Гуляют там животные невиданной красы…
«Я забуду тебе. Забуду, коли листя опадатиме з дерев, і осіння пустка сторожко, крадькома гулятиме порожніми дворами, драною кішкою перебігаючи крізь вулиці – арки і проходи між будинками – пішохідні переходи – безлюдні завулки – шумні проспекти. І коли останній листочок злетить з останнього дерева мого міста, я забуду тебе. Я забуду тебе назавжди. Остаточно. До безпам’ятства. До деструктивної амнезії. До повного склерозу. Ось як я тебе забуду!
Спершу я забуду твої губи, які так ніжно, так жадібно, так гаряче торкалися мене. А потім я забуду твоє волосся, яке так легко, так звично, так природно лягало під мою руку. А насамкінець я забуду твої очі, які промовляли без слів, так відверто, так спокусливо, так виразно. Назавжди забуду всього тебе з усіма потаємними місцинками твого єства!
Я забуватиму про тебе зранку. Я не згадуватиму про тебе вдень. Я не пам’ятатиму про тебе ввечері. Я не дивитимуся снів про тебе. Я вчитимуся забувати тебе, ніби виконуватиму марудну й одноманітну фізичну вправу.
Я забуватиму тебе, коли сміятимусь над жартами і коли плакатиму від нестерпності буття, коли буду у веселій і галасливій компанії і коли буду самотньо тулитися в куточку дивана; коли працюватиму й коли відпочиватиму. Я забуватиму тебе повільно й поступово, дедалі більше занурюючись у непам’ять, а іноді забуватиму тебе стрімко й уривчасто, ніби падаючи в бездонне провалля чорної порожнечі.