І одного разу (може, на це навіть піде не один рік) я забуду тебе аж так, що сила земного тяжіння вже не матиме наді мною влади… І я стану вільна. Остаточно вільна. Вільна від тебе…
І навіть якщо це все не подіє й не допоможе забути тебе, я все одно забуду тебе!
Я могла написати тобі листа й скинути його електронкою (скажімо, з чужого комп’ютера, з чужої адреси, від чужого імені), я могла б подзвонити тобі на твій засекречений, але знаний мені (до кожної окремої цифри!) номер, я могла прийти, щоби попрощатися. Але я не написала, не подзвонила і не прийшла. Навіщо? Що б це змінило у нашій конкретній ситуації? Що б дало тобі? Що б внесло в мою долю?
І тоді я вирішила забути тебе. Я не проходила вулицями наших маршрутів, я старанно обминала (до заплющених очей!) ту станцію в метро (ту саму, на якій ми познайомилися), я не читала твоїх віршів (особливо отой, про спалену фортецю, що ніби стоїть і тримає оборону, хоча це – лише видимість, омана, бо всередині її давно випалило всежеруще полум’я любові!), я не згадувала твій голос, я не дивилися на небо (бо там літаки й парашутисти), я не шукала на карті Сінгапур, я не уявляла твоєї зовнішності, я не озиралася на псів певної породи, я не знайомилася з помічниками депутатів (навіть, якщо це були жінки!), і з народними депутатами я теж не знайомилася, я не заходила на твою сторінку. Я не робила цього всього з дуже простих й егоїстичних причин – аби не відчувати болю, пекучого й гострого, а іноді важкого й тупого, який часом роздирав мене навпіл, інколи одноманітного й нестерпного, як стоматологічний бур…
Якщо душа не плоть, чому вона болить? Чому її можна поранити, якщо вона не тілесна, не матеріальна, не фізична?
Знаєш, я інколи думаю, як добре, що ти – у Сінгапурі, до якого не дійти, не добігти, не докричатися… Ні, справді, як все-таки добре, що ти в Сінгапурі! Сінгапур – це так далеко, майже як інша планета! І це чудово! А то що, як мені дуже-дуже захотілось би (до божевільного блиску в очах!) побачити тебе? Що б мене тоді стримало? А так – у Сінгапурі… І все…
А на роботі мене підвищили, тож доводиться частіше затримуватися (посада вимагає!), а інколи я їжджу у відрядження. Але вдома мені нічого з цього приводу не кажуть. Ми взагалі майже не розмовляємо. Та й про що нам говорити? Про те, як навчаються діти? Що купити на вечерю? Обговорювати погоду? Ми й не спимо разом. Спершу він знаходив причини ночувати в іншій кімнаті, а потім і офіційно переїхав на «постійне місце спання». І діти вже звикли: так і кажуть – «татова» і «мамина» кімнати. Може, воно і краще так? Мені чогось здається, що він чогось жде від мене. Тільки чого? Я вже сто разів перепросила, ставала навколішки, благала, а він лише посміхається, і я не розумію: пробачив чи ні? Мама каже, що такі речі важко пробачити, ще важче прийняти, але можна забути. Я думаю, може, згодом, коли мине ця осінь і зима, знову настане літо й буде тепло, ми поїдемо кудись у незнані прекрасні краї, де ласкаве сонце і тепле море, і тоді він забуде… Забуде, як жахливий сон, як книжку, що не сподобалась, як фільм, який справив гнітюче враження?…
А загалом, у нас чудова родина, навіть взірцева: без мордобою, алкоголю й матюків. От так і живемо…
Ти заходив на мою сторінку. Для чого? Для моєї невимовної радості (не забув! пам’ятає!) чи лише для того, щоб лайкнути мою нову фотку, щоб бездушний комп’ютер видав мені бездушний звіт: «Максу Домбровському і ще вісьмом користувачам сподобалася Ваша світлина»…
А коли я була в Дніпропетровську (у відрядженні), зайшла в Інтернет-кафе (чесно – вдома і в офісі не наважилась би!) і теж відкрила твою сторінку… Як ти цікаво пишеш про Сінгапур! Твоїм друзям подобається і мені теж сподобалося! А ще я подумала: а що, як ти написав це для мене? Щоб я знала, що в тебе все гаразд, що ти тепер маєш нове хобі – дайвінг?
І ще я подумала: може, це і є той самий небесний град, отой Київ – крапка – юа, де Макс і Альона можуть бути разом? Обмінюватися смайликами? Махати одне одному віртуальними ручками? Жити в цьому ірреальному світі разом без болю й туги, нікому не завдаючи прикрощів і смутку?
Моя подруга, в квартирі якої я жила (пам’ятаєш тоді, взимку?), не повернулася, продовжила своє стажування ще на дев’ять місяців, майже до наступного літа. Перед Різдвом, коли випаде сніг, запасний ключ від її квартири я надішлю на Головпоштамт, на твоє ім’я. Всі поїдуть кататися на лижах, а я залишуся… Я залишуся у Києві і щодня приходитиму на ту квартиру. Якщо тебе не буде там до кінця свят, мені доведеться поміняти замок…