Незабаром четверта p.m., як тут кажуть (розумники – все б їм спростити!), і це значить, що в кінці вулиці безшумно з’явиться оранжево-червоний шкільний автобус, ледь припорошений пилом, мов переспілий і трохи перележаний абрикос. А тоді трійко дітей (двоє моїх і Сашин син) із веселим перегукуванням, в якому уривки слов’янських речень намертво зчепилися з германською аналітикою – в смертному лінгвістичному двобої (виживає сильніший!), виваляться просто на дорогу біля нашої хвіртки. А я з Мотею (улюбленим карликовим песиком мого чоловіка) вже чекатиму їх, обійматиму по черзі, розпитуватиму про справи й різні події там, у школі, з якої вони, власне, повернулися.
– Very well? – заглядаю кожному в очі.
– Ye-e-e! Very well! – впевнено салютує кожен із них.
Це театральне дійство для сусідів! Інакше не можна. Інакше тут не живуть… «Very well!» – одна універсальна відповідь на всі питання – вітання – соцопитування – вигуки – звертання, магічна формула американського успіху, пароль і гасло в одній фразі, віддзеркалення «їхнього» мислення, трафарет поведінки, суспільний дрес-код, еталон мислення. А решта – то компетенція твого психолога…
Саша буде близько шостої (звісно, цього довбаного p.m.!). Точний час залежить від того, чи треба буде йому щось купити (якщо я подзвоню й попрошу його про це). З сусідньої Санта-Барбари (тієї самої кумедної Санта-Барбари з безкінечного серіалу!), до якої мій чоловік їздить на роботу, десь приблизно півгодини часу, тож якщо немає справ – о шостій він удома: вечеряє, дивиться новини, готується до пробіжки, іноді рушає велосипедом, а Мотя – його вірний джура – лунким дзявканням сповіщає сусідів про відбуття-прибуття. Я не супроводжую його: ми не можемо кидати дітей самих, поки їм не виповниться дванадцять років (усім трьом!), бо за законами штату Каліфорнія це кримінальний злочин. Сусіди донесуть… у поліцію…
Тепер я точно знаю: не краса врятує світ! Аж ніяк! Його врятує доброта! Доброта, в якої (точніше, в якого!) лагідні й розумні очі і який ніколи не образить навмисно. Хай він вкритий ластовинням, місцями так густо, що на руках і передпліччях воно зливається в суцільне золотисте сяйво, має рідкі зуби й великі залисини, та він не прагне мене змінити, перебравши й перекрутивши кожну грань мого єства – від імені до найменшої хиби чи ґанджу, як такий собі кубик-рубік, і не соромиться, що деталі моєї біографії кинуть тінь на йогу бездоганний (слава Богу, не депутатський і навіть не дипломатичний!) життєпис.
Я зрадила свого колишнього чоловіка двічі. Вдруге, коли почала листуватися зі своїм однокласником Алексом Левковичем (для мене він був і залишається Сашею, і жодні обставини його, а тепер уже й мого американського життя не змусять мене називати його інакше!), розлученим громадянином США. Ані відчай, ані безвихідь мого тодішнього існування в Україні не змусили мене шукати порятунку десь у нетрях Інтернету, слід яких виводив десь аж на берег незнаного океану. Мені просто хотілося жити! Бути хоч для когось цікавою! Аби хоч хтось (хай і надвечір, а іноді вже й глибоко поночі!) радів моїй появі (і мені було плювати, що це лише зелене коло моєї присутності на сайті)!
А потім (майже через рік) він освідчився мені, тоді ще заміжній жінці, і я погодилася… Хай десятки моїх київських знайомих заздрісно шепотіли за спиною, що я купилася на Америку! Не буду спростовувати цих припущень, щоб не вбивати їхньої віри у власну геніальність і обраність! Хай Алла Леонідівна (колишня свекруха) зашипіла презирливо просто в обличчя «ку-у-ур-р-рв-в-ва-а-а!», а потім ще й додала, що «хто зрадив раз – той зрадить двічі!»… Якби вона тільки знала, з якою насолодою я подала заяву на розлучення! З яким задоволенням видихнула на одному пориві просто таки в пику її синочкові:
– Вдавися своєю квартирою! І своєю ділянкою теж удавися! Начепи на себе всі мої брюліки! І шуби-дублянки теж можеш сам носити! Мені від тебе нічого не треба! Нічого твого мені не треба!!!
Ох, що з ним сталося, коли на його верескливу заяву про те, що дозволу вивести дітей він ніколи не дасть, я спокійно і повільно (ніби розтягуючи задоволення) витягла зі своєї чорної шкуратяної теки (о! я теж тепер мала теку, тільки соліднішу за його картонну на зав’язках!) заяву Макса про побиття, витяг зі справи, заведеної по цьому факту в прокуратурі, ще купу солідних довідок про тяжкі тілесні ушкодження, непоправні психічні втрати, одним словом, усе те, що в Україні можна «завести» на людину, маючи гроші й зв’язки…