Подібними за своїм соціально-економічним змістом були двори-замки, досліджені поблизу села Колодяжне на Случі (Житомирська область), у селі Городище (Хмельницька область), на горі Іван поблизу Ржищева (Київська область) та ін.
Основною галуззю господарства феодальних помість були землеробство і скотарство. Це підтверджується археологічними і писемними джерелами. Найчастішими знахідками в них є землеробські знаряддя праці і залишки продуктів землеробства.
Князівське і боярське землеволодіння охоронялося законодавством Київської держави. “Руська Правда” передбачала стягнення великих штрафів за крадіжку боярського хліба, підпалення току, знищення межового знаку.
У феодальних господарствах значного розвитку набули також різні галузі ремесла, насамперед ті, що обслуговували потреби феодального господарства і найближчої сільськогосподарської округи. За валами Райковецького городища виявлено залізоплавильні і гончарні горни, практично кожне із досліджених укріплених поселень мало залишки ковальських майстерень.
На підставі археологічних джерел можна скласти уявлення не лише про виробничу галузевість феодальних господарств, а й про їх потужність і продуктивність. Підраховано, що Райковецький замок міг мати від 270 до 300 гектарів орної землі. Більша частина цієї площі відводилась під злакові культури. Приблизно визначається і кількість зерна, яке збирали в цьому господарстві: щорічне його виробництво становило більше 4 тисяч пудів.
Матеріали розкопок дають можливість вирахувати приблизну кількість населення Райковецького замку і кількість продуктів, потрібних для прожиття. Всього жителів було 140 чоловік. Виходячи із норм проживання у селянській сім’ї в XIX ст., — це 18 пудів зерна на душу на рік, все населення замку потребувало 2,5 тисячі пудів хліба. Якщо врахувати насіннєвий фонд і певну долю врожаю на інші господарські потреби, то й тоді значна його частина лишалася на продаж. В середньому вона становила приблизно третину валового збору зерна.
Адміністрацію феодального двора-замку складали: княжий тіун, який на правах намісника керував господарством і здійснював владу над залежним населенням, тіун конюший, що був основною адміністративною особою спеціалізованого господарства по розведенню коней (як приклад — господарство Ольговичів під Путивлем), староста або ролейний староста, який відав польовими роботами.
На Русі X — XIII ст. було дві основні форми феодального землеволодіння: умовне — помістя і безумовне — вотчина. Впродовж тривалого часу вони співіснували, хоч їх питома вага на різних етапах історії була різною. На ранньофеодальному переважало помісне землеволодіння, в період феодальної роздробленості — вотчинне. Володільницький юридичний статус обох форм дещо відрізнявся, але загалом був подібним і мав багато спільного з візантійською системою суверенітету. Русь (як і Візантія) нічого подібного до Великої хартії або “Золотої булли” угорського короля Андраша II не виробила. Для конфіскації володінь, що широко практикувалося в обох державах, не вимагалося жодних судових санкцій. Не тільки помісне або вотчинне, а й церковне землеволодіння не були захищені від загрози конфіскації. На Русі в умовах розвитку державного феодалізму і верховної власності держави на землю приватне землеволодіння не стало непорушною юридичною нормою.
Давньоруське село
Переважну більшість давньоруських населених пунктів становили села, в яких проживало населення, зайняте у сфері землеробства, тваринництва, промислів. У писемних джерелах є кілька назв, що визначають сільські поселення часів Київської Русі: “село”, “сільце”, “погост”, “двір”, “дім”, “деревня”. Кожна з цих назв вказує в основному на певний тип поселення. Найчастіше зустрічається назва “село”, що означало поселення, де жили смерди. “Деревньою” називались нові невеликі поселення, створені вихідцями з великого села. “Погостом” джерела називають центральне поселення певної сільської округи, можливо, общини-верві, де знаходились спільні ринок, церква, органи общинного управління тощо. Назвами “двір” і “дім” визначались садиби окремих феодалів, центри феодальних володінь. “Село”, “погост”, “деревня” були неукріпленими поселеннями, а “дім” і “двір” являли собою своєрідні замки. Розташовувались вони в межах поселень або поблизу них.
Археологічні дослідження широкими площами дають достатнє уявлення про характер сільського поселення.
Розкопане біля села Комарівка Переяслав-Хмельницького району Київської області давньоруське селище розташовувалося на лівому березі Дніпра і займало надзаплавну терасу. Його площа — вісім гектарів. Природні умови тут сприятливі для сільського господарства. Поблизу селища знаходиться значний масив надзаплавного чорнозему. На дослідженій площі (близько двох гектарів) виявлено рештки 12 селянських дворів, а всього їх було (при такій самій густоті забудови і на решті площі) близько 50. Певної планувальної структури село не мало, двори розташовані безсистемно.