Кільцевий маршрут
Був у нашому місті такий трамвайний маршрут — кільцевий. Тепер нема. Відмінили. І правильно зробили, бо в мене особисто через той маршрут усе життя наперекосяк пішло.
А почалася та дивовижа в понеділок. Сіренький такий день був, з першою осінньою мрякою. Напередодні гульнув добряче в одній компанії. Там і Катька-газозварниця була. З п’яних очей я їй такого наобіцяв, що навіть сам повірив.
Довго гуляли, потім ще довше мене дружина пробирала за гульню і за Катьку, яка має звичку вимазувати порядних чоловіків ядучою фіолетовою помадою. Одним словом, вранці ледве до трамвайної зупинки допхався, щоб на роботу, значить, їхати.
Голова гуде, повіки немов клеєм хтось намастив. Уповз до вагона. Хвалити бога, вільне місце знайшлося. Стусонув якогось інтелігентика з газетою, що й собі на те місце претендував, і гепнувся на сидіння. Інтелігент, правда, теж поруч примостився, випромінюючи обурення. «Випромінюй, — думаю, — випромінюй і читай газету, а я тим часом подрімаю». Та одним оком все ж у його газету зазирнув, бо не міг згадати, яке ж сьогодні число… Ага, тринадцяте жовтня! До зарплати, на жаль, аж чотири дні. На тому й задрімав.
І, видно, довго окунів ловив, бо, коли прокинувся, з’ясувалося, що я тим клятим кільцевим маршрутом майже повне коло зробив і оце під’їжджаю до зупинки біля свого дому.
Вилаявся я подумки і вирішую тримати курс до свого робочого місця, попри всі складності та неприємності, які на мене там чекають у зв’язку з невиправданим запізненням на роботу.
Коли зирк — заходить до вагона той самий інтелігент з газетою. Що за притичина? Ну гаразд, я проспав, бо в мене на те… поважні причини були. А він як тут знову опинився? З непитущих наче.
Отак розмірковую, а інтелігент знову біля мене сідає, розгортає свою газету й заглиблюється в читання тієї ж таки першої сторінки, на якій назву та число друкують.
Мимоволі заглядаю через його плече і бачу: чотирнадцяте жовтня. Що за чортівня? Ну, гаразд, за першим разом я міг і не второпати, яке сьогодні число. Але ж точно запам’ятав, що до зарплати лишалося чотири дні, а не три. Тут уже помилитись не міг!
Чотири чи три?! Це питання таки загнало мене в глухий кут. Щоб дати спочинок своїй бідній, змученій різними проблемами головоньці, поклав собі ще трохи покуняти.
Вдруге прокинувся на тому ж таки місці. «От чорт! — вилаяв я себе досить енергійно. — Не треба було вчора горілку з шампанським мішати! А все — Катька-дурепа. Так і до виговоряки за спізнення можу доїздитися!..»
І тут знову на моїй рідній зупинці до трамвая заходить той же інтелігент з газетою. Вирячилися ми один на одного. А інтелігент ще й характер показує — сідає біля мене й розгортає газету. Ну, мені на його характер наплювати, мене в цю хвилину газета більше цікавить. Зазирнув я до неї і мало з сидіння не впав: «П’ятнадцяте жовтня!!!»
Тут уже й сон невідомо куди подівся, самий переляк залишився. Це ж що виходить? До зарплати не чотири і не три, а якихось нещасних два дні лишилося! А може, я божеволіти починаю? Може, мене Катька вчора якимось дурманом обпоїла?
Смикнув себе за вухо — іноді це допомагає. Ні, таки за п’ятнадцяте число газета в того інтелігентного сусіди. Глянув у вагонне віконечко — сонячно на вулиці, сухо. Що за дивина? Як сідав у трамвай, наче мрячило.
«Ну правильно, — зовсім занепавши духом, думаю я. — Це ж у понеділок мрячило, тринадцятого, а сьогодні середа, п’ятнадцяте».
Думаю, а сам до виходу тихенько пробиваюся. Ні, повз середу, тобто повз свій рідний завод, я цього разу вже не проїду.
І не проїхав-таки. Я вже як щось надумаю, то обов’язково зроблю. Характер у мене такий. Вийшов на потрібній зупинці. Біля заводської прохідної щит з газетою. Обережно, навчений гірким досвідом, глянув на число: «Тринадцяте жовтня. Понеділок». Мов гора з пліч спала. Ну стривай, інтелігентику, я з тобою за ті дурні жарти ще поквитаюся!
Спокійно, впевнено крокую до прохідної, переступаю її поріг, мов нічого й не сталося. І перше, що впадає мені за тим порогом в очі,— дошка наказів.
Чого мене до неї потягло? Що я там сподівався побачити? Не знаю. Якби пройшов мимо неї, може, все й обійшлося б. Так ні, зупинився і читаю: «Оголосити догану з попередженням слюсарю Околитченку Г. В. за систематичні прогули без поважних причин». А під наказом підпис директора і дата — п’ятнадцяте жовтня.
За що догана? Які прогули? Що вони всі, показилися? Я, слюсар Околитченко Георгій Васильович, сьогодні сів до трамвая, що ходить кільцевим маршрутом, маючи намір вчасно, без запізнень прибути на роботу. Я, Околитченко Георгій Васильович, не можу відповідати за те, що трамвай невідомо в який спосіб завіз мене аж у п’ятнадцяте жовтня? За це хай відповідає міське трамвайно-тролейбусне управління, а не я!