ливою, подарувати мені найкращі дні в моєму житті. І хоч зараз я
страждаю, воно вартувало того!
Зараз, у пам’ять про ті наші прекрасні дні, я дарую тобі цей ось
кленовий листок. Я підняла його в одну з наших прогулянок, коли ми
були разом. Сьогодні в тебе День народження, тож хай пожовклий
листочок подарує тобі хоч трохи тепла серед зими, тепла і моєї лю-
бові.
Добре, що ти написав, що ми більше не побачимося, добре, що не
тішиш мене ілюзіями й надіями. Я розумію, що тобі треба звідси ті-
кати. Я все розумію, я на твоєму боці, знай. У серпні, коли ти так не-
сподівано з’явився, я не думала, що так швидко зможу покохати тебе.
Спочатку я навіть не вірила, пам’ятаєш, що ти втік із в’язниці?! Аж
надто ти несхожий на злочинця і в’язня. Ні, ні, тільки не подумай, я
знаю, що то був нещасний випадок і у в’язницю ти потрапив майже
випадково, і розумію чому вирішив втекти, десять років за неумис-
не вбивство – це забагато, безкінечно багато, але, навіть попри твою
поголену голову, я ніяк не йняла віри, що ти можеш бути в’язнем.
23
Ти ж такий інтелігентний, вихований, розумний! Ти правильно зро-
бив, що втік, таким, як ти, не треба бути у тюрмі, тобі треба жити,
насолоджуватися життям.. Але й справді, спочатку я не вірила, і не
розуміла, чому ти так дивно поводишся в людних місцях, постійно
озираєшся, вибираєш найвіддаленіші столики в кав’ярнях. Та я вірю
тобі. І люблю тебе.
Ти так дивно зник. Просто взяв і зник. Зовсім. Я ж у перші дні
приходила до тебе додому, стукала. Думала, ти просто мене бачити
не хочеш. А потім до мене на роботу прийшла поліція, вони питалися
звідки я тебе знаю і що я робила біля твоєї квартири, але ти знаєш,
що я нічого їм не розповіла. Вони знайшли твій слід і хочуть впійма-
ти, правда ж? Тому ти тікаєш? Тільки тому?
Дякую тобі ще раз, що ти сказав мені правду. Це мужньо й гарно
з твого боку – сказати, що ми більше ніколи не побачимося. Так мо-
жуть зробити тільки справжні чоловіки. Дякую тобі за це і за те, що
ти був зі мною, за все – дякую.
Ти був найкращою сторінкою мого життя, його наймилозвучні-
шою музикою і я сприймаю тебе, як подарунок долі. Короткий, як
зойк, але прекрасний. Дякую тобі ще раз, я люблю тебе.
І знай – мені зовсім неважливо, що там у тебе з тією твоєю колиш-
ньою. Так, я знаю, що вона вагітна. Вона про це всім розказала і тепер
все містечко про це тільки й говорить. Я так розумію, що вона вагітна
від тебе.
Знаєш, може я трохи й ревную, але більше заздрю. Я б теж хотіла
бути вагітною від тебе. Мати дитину від тебе. Як подарунок, як спо-
гад. Як свідчення того, що все це було насправді: та осінь, ти, твоя
рука, високе й синє небо, листя, яке кружляло в повітрі, падаючи, со-
лодкий запах стиглого винограду... Я б теж хотіла бути вагітною від
тебе.
Де б ти не був, знай і пам’ятай: я люблю тебе, я люблю тебе, я лю-
блю тебе. Я вдячна тобі. І завжди, завжди чекатиму на тебе.
Цілую
Твоя, безмежно твоя Марійка».
Софія Володимирівна на льоту зловила сльозинку, котра, підступ-
но скотившись з ока, вже падала на білосніжний аркуш листа. Ста-
ренька відклала лист, зняла окуляри, поставила їх на стіл і задума-
24
лася. Що робити? Невже варто дзвонити до поліції? Адже так вони
зможуть впіймати злочинця! Він точно прийде сюди, за цим листом!
Боже, що ж робити? Боже, це буде скандал! А Мая мені не вірила!
Тепер всі повірять! Коли з моєю допомогою впіймають зловмисника,
ніхто вже не буде жартувати з моєї старості і хворобливої уяви! Ось
тоді Мая побачить! І газета про мене напише! Так, треба дзвонити в
поліцію!
Чи не треба? Зрештою, вона його любить. Але ж він злочинець! Як
можна, хіба можна любити злочинця? Це ж небезпечно! Любити лю-
дину, яка вбила! Хай навіть ненавмисно, але ж убила! Ні, таки треба
дзвонити в поліцію! І це той, що Ліду мамою зробить. Ах, то Мая зди-
вується. Думає, в моєму житті вже нічого цікавого не відбувається!
Ха! А Ліда ще мовчить, води в рот набрала, а сама ж то від свого ко-
лишнього кавалера завагітніла! А той, ти диви, не побоявся, вернувся
сюди і ховався. Ух, вбивця між людей ходив. Боже, Боже!
Софія Володимирівна знову надягла окуляри і ще раз перечита-
ла листа. Потім скрушно зітхнула і довго дивилася на своє весільне
фото, котре висіло на стіні. Ні, таки не варто дзвонити до поліції. Хай
вони самі розберуться, не варто наприкінці життя комусь все псу-
вати, влазити в чиїсь любовні історії. Вона, ця Марія, любить його,