горович. Підлога пофарбована в темно-червоний колір, біля вхідних
дверей і на відтинку між партами – мокрі плями й невеличкі калюжі
розталого снігу. За вікном – зима 1999 року, падає лапатий сніг, і всі
школярі меланхолійно задивляються на вулицю, крізь запітнілі шиб-
ки бачать, як там гасає дітвора молодших класів, які вже відбули свої
чотири уроки і тепер розважаються ковзанками й сніжками.
7-Б сидить на шостому уроці, половина дітей голодні, як звірі, ре-
шта – сонні, як мухи. Триває урок хімії. Любов Олексіївна як завжди
починає зі старої пластинки – мовляв, цього тижня клас ну вже зо-
всім розійшовся і так далі тривати не може, вона вже не витримує, всі
вчителі скаржаться їй, як класному керівнику, і так вічно тривати не
може, вона вже неодноразово попереджала їх, вірила в їх, дітей, обі-
цянки виправитися, але дива не сталося, тому вона просто змушена
(саме «змушена», вона з легеньким притиском вимовляє це слово) на-
ступного тижня провести батьківські збори.
Далі – аґласітє вєсь спісак – триває перекличка присутніх. Сьогод-
ні, як це не дивно, на уроці присутні всі учні, всі сто відсотків. Любов
Олексіївна нарешті диктує дітям дату й тему уроку, потім поволі під-
водиться, йде до дошки й починає писати якісь формули. Деякий час
нічого не чути, лише рипіння крейди об дошку, часом хтось з учнів
голосно позіхає, під кимсь скриплять дошки підлоги. Вчителька до-
писує якесь простеньке рівняння, коли з середнього ряду в її сторону,
голосно розсікаючи повітря, вилітає згорток туалетного паперу, ще-
дро просякнутого синіми чорнилами. Ця мініатюрна бомба зачіпає
краєчок плеча класної керівнички і з глухим звуком розбивається
об шкільну дошку, густо помереживши обличчя й білу блузу класної
дрібним ластовинням з чорнила.
Любов Олексіївна безпорадно повертається лицем до класу, але в
цю хвилину вона настільки схожа на індіанців Ґватемали чи Перу (де
там вони живуть?), що всі діти, навіть найзатятіші «ботани», «заучки»
34
та відмінниці не стримують голосного реготу, від якого у вчительки
починають надуватися вени голови, вона густо червоніє, навісніє, але
потім зненацька жаліє себе, кидається в плач і вибігає з класу.
Тут у сні з’являюся я – батько Вадима, учня 7-Б класу, який вчора
кинув у свою «класнуху» чорнильну бомбу і мене викликано на зу-
стріч до дирекції школи.
Я виходжу з приватного будинку, в якому мешкаю, закриваю на
ключ хвіртку, настрій у мене кепський, я тягну руку за цигаркою і
в цей момент бачу, як на іншій стороні вулиці старенький опецьку-
ватий пиячок стає, хитаючись, над виритою ремонтними службами
ямою, так само похитуючись, розстібає ширінку на штанях, ще мить
– і тоненька цівка сечі, пильно, по-снайперськи направлена в самі-
сінький центр ями, вмить завмирає, з дна ями чується тріск, піді-
ймається стовп іскор і диму від короткого замикання електрокабеля,
який саме збиралися ремонтувати електромонтери, котрі розійшли-
ся на обід, а пияк, так само невпевнено, похитуючись падає в яму й
залишається нерухомо там лежати.
Від шоку я ледь можу перевести подих – все відбулося на моїх очах
впродовж якоїсь секунди, я підіймаю слухавку, дзвоню в швидку, але
в цей момент перед очима вже стоїть застиглий кадр фотографії з ви-
ставки, і я в невимовному розпачі прокидаюся.
СОН ТРЕТІЙ
Минуло вже сім хвилин з того часу, як я викликав швидку. Люся,
моя дружина, ніяк не могла заспокоїтися і постійно на мене кри-
чала, я ж не знав куди подіти руки і до чого, властиво, застосувати
свою несамовиту енергію. У Людмили зійшли води, от-от мали по-
чатися пологи, а карети (ого, як воно романтично звучить!) швид-
кої допомоги все не було й не було. Не знаючи, куди себе подіти, я
спочатку забіг у кухню, але нічого там не знайшов, бо нічого й не
шукав, потім метеором прошмигнув через всю квартиру і врешті
знову зупинився біля дружини. Добре, що ми відвезли до бабусі
нашу маленьку донечку, а то зараз в хаті взагалі можна подумати,
що пронісся дужий смерч, який все розкидав, дещо розбив, і знайти
35
щось, навіть дитину, в такому розгардіяші було б ой як важко!
Доню звати Даринкою, їй чотири рочки. Людмила важко її вино-
шувала, зрештою, їй зробили кесарів розтин, і лише це допомогло
врятувати немовля.
Зараз Люда сиділа на невеличкому стільчику в коридорі квартири,
вона була червоною, розпашілою, очі від болю й страху видавалися