невимовно великими, а живіт, який вона тримала обома руками, був
схожим на велетенський футбольний м’яч, і шрам від кесаревого роз-
тину розтягнувся настільки, що мене опанувало оманливе відчуття,
що зараз живіт трісне по швах і всю квартиру, весь будинок, всю нашу
рідну Жмеринку заллє величезний, нескінченний Всесвітній потоп.
Я спробував гарячково надягнути на ноги дружині кросівки, але
вона, боляче гепнувши мене ногою по руці, закричала: «Придурок,
ти мені ще танковий шолом на голову вдягни! Тапки давай, тапки,
скотино!».
Від такої любові я й геть втратив всі рештки спокою, нервово ще
раз подзвонив у швидку, де мені відповіли, що машина вже дві хви-
лини чекає під під’їздом.
Далі все відбувалося, наче в тумані – швидка мчала з нами до лі-
карні, дружина голосно вдихала й видихала повітря, далі – ноші,
лікарняний коридор, двері до пологової кімнати, які з гуркотом за-
чинилися прямо переді мною. Людмила за стіною голосно кричала,
я того стерпіти не міг, вибіг на вулицю, пробував закурити, але при-
палював цигарку з боку фільтра, тож довелося її викинути, смачно
сплюнути і запалювати наступну сигарету, я навіть не міг допетрати,
що ж можна робити в такій ситуації, в голові лише крутилася й кру-
тилася фраза, щойно побачена на сигаретній пачці: «Куріння шкідли-
ве для вашого здоров’я».
Я стою під пологовим будинком, біля мене стоїть знайомий лікар,
з яким в школі разом сиділи за партою, він намагається мене бавити
анекдотами, та мені не до жартів, я курю цигарки одна за іншою, але
враз з криком «у тебе син», рвучко відкривається вікно на четверто-
му поверсі, зачепивши величенький горщик з квітами, і коли п’яти-
кілограмовому горщику залишається пролетіти всього якихось три
сантиметри до обличчя знайомого лікаря, я зажмурюю очі – мигцем
бачу застиглу фотографію з виставки – і прокидаюся.
36
УРОЧИСТЕ ВНЕСЕННЯ ФОТОГРАФІЇ
Нарешті настав час для того, аби відкрити карти і показати вам ту
фотографію, яка ніяк не йде мені з голови.
Тоді, того осіннього вечора 2008 року, на виставці фотохудожни-
ків я побачив знимку метр на метр. ЇЇ назва – «Очікування». Світлина
чорно-біла.
На фотографії довгий, погано освітлений коридор лікарні. Якщо
придивитись, стає зрозуміло, що це лікарня якоїсь пострадянської
країни – і визначити комплекс ознак цього майже неможливо, про-
сто одразу западає у вічі, що це совковий коридор совкової лікарні.
З обох сторін коридору – сяк-так притулені до стін ліжка й столи на
коліщатках. Коридор порожній, лише на передньому плані сидить
темна – помітно, що чоловіча, років так сорок-сорок п’ять – фігура, і
тримає голову в руках. Якийсь невимовний розпач і біль, або втома й
сонливість змусили людину у важкій задумі опустити голову, взяти її
у великі долоні. Я не впізнаю нічого на тій фотографії – ні коридору,
ні того тьмяного світла, ані ліжок зі столами. Але що змушує мене так
пильно вдивлятися в фотографію?
Правильно, на тій фотографії я бачу себе (себе?) через двадцять
років.
Краків, Осінь 2009
37
ПОЛКОВНИК МІЛІЦІЇ
І НАБЛИЖЕННЯ КЛІМАКСУ
Полковник міліції Віталій Андрійович Кримов зручно вмостився
в кріслі навпроти вікна і щось завзято майстрував. На ньому були
тільки шорти, майка-безрукавка і домашні капці – надворі в розпалі
буяло літо, прямо у вікно його квартири зазираючи черешневими гіл-
ками, джмелями й клаптиком синього неба вгорі.
Те, чим так захопився Віталій Андрійович, було маленькою сі-
рою мишкою, котра скидалася майже на живу, але була металевою,
нафаршированою різними дротами і мікросхемами. Весь минулий
тиждень полковник міліції присвятив тому, що різними хитромудри-
ми способами намагався приєднати мишку до електронного пульту
управління. Нутрощі він роздобув з дитячої машинки на керуванні,
котру купив у понеділок в «Дитячому світі». Робота була важкою, але
й захоплюючою: цілий тиждень, схилившись над маленькою мишкою
за столом з червоного дерева свого величезного кабінету, він уявляв
собі фантастичну потіху, коли його дружина, Ніна, в суботу спокій-
но поратиметься на кухні, а він скерує туди свою маленьку подругу
– мишу. Ото вереску буде! Підстрибування на стільці! Нінка точно
випустить з рук тарілку чи каструлю! І тоді він – її захисник і герой,
влетить до кухні, як супермен, одним різким рухом – без жодних ва-
гань! – зловить зловісну мишу в жменю і винесе її на вулицю, де дбай-