час медогляду в військкоматі. Раптом виявилося, що в моїй медич-
ній картці чомусь бракує рентгенівського знімка і мене повели на
цю процедури. Тільки я знаю, що я пережив за ті п’ять хвилин, поки
мені робили знімок. Добре, що я не посивів. Ви тільки уявіть що б
про мене подумали інші, якби дізналися, що в мені весь цей час жив
Чехов? Словом, я покрився холодним потом, серце мені билося, як
навіжене, і навіть Чехов всередині мене наче застиг. Коли принесли
готовий знімок, то ніякого Чехова на ньому видно не було, тільки
контури стола й ліжка, яке я проковтнув для Антона Павловича, але
лікарі сказали, що це тільки плями світла, бо апарат в них вже старий
і часом трохи псує знімок. Щастю моєму не було меж.
Пам’ятаю й інше, не надто приємне. Свого часу до Чехова при-
йшла таємнича гостя. Так, ви правильно зрозуміли: не до мене, а до
Чехова. Я саме чистив картоплю на кухні й дивився телевізійні но-
вини, коли почув, що Антон Павлович з кимось говорить медовим
голосом. Я прислухався й зрозумів, що всередині мене двоє людей
– Чехов і якась дамочка. Це вже було занадто. З таким успіхом через
місяць в мені може жити ціле місто! Трохи повагавшись – влаштува-
ти письменнику скандал чи ні, я все ж вирішив надати йому право
на особисте життя. Хоча сам я, відколи в мені завівся Чехов, ніяких
стосунків не заводив і навіть про це не думав: по-перше, мені було
б незручно перед шановним письменником; по-друге, в хвилини
інтимної близькості, я впевнений, Чехов вигукував би якісь непри-
стойності й сміявся б, бо такий дошкульний вже мав характер, а мені
це було б неприємно; по-третє, і це чи не найголовніше, Антон Пав-
лович кепкував би й з моєї обраниці, коментував би її зовнішність,
манеру говорити і вдягатися, інтелектуальний рівень і – sic! – мої
49
компліменти, чим напевно підірвав би мою віру в себе. Тож я собі
такого не дозволяв і навіть не думав про це. Тим часом Чехов з дамоч-
кою від розмов про погоду і про мене (так, про мене!) перейшли до
поцілунків. Варто згадати, що дама була в туфлях на шпильці, кожен
її крок віддавав в мені ніби розрядом струму, тому я втішився, коли
Чехов впорався нарешті з її сукнею і повалив на ліжко. Далі я, аби не
підслуховувати (підглядати я, ясна річ, не міг, та й не хотів) натягнув
на вуха навушники і на всю гучність увімкнув музику. Через дві го-
дини дама зникла.
Переївшись морозивом спекотного літнього дня, я ненавмисне за-
студив Чехова. З простої нежиті й кашлю розпочався бронхіт, а по-
тім і запалення легенів. Ситуація була драматичною, бо письменник
і справді міг померти. Я, натомість, не міг дати собі раду з питанням
як саме лікувати свого друга. З одного боку, сам я не хворий, тому ан-
тибіотики вживати мені не треба, з іншого – якщо нічого не робити,
то я можу втратити Антона Павловича. Вихід прийшов несподівано.
Я почав їсти лимон цілими шматками й пити багато теплого чаю, а
письменник діставав його собі й також частувався. На вечерю в нас
було багато часнику й картоплі в мундирах – я ковтав її майже цілою,
а Чехов всередині мене вже розламував її на шматки й дихав гарячою
парою. Так спільними зусиллями нам вдалося вилікувати Чехова. З
того часу я завжди зважав на те, що роблю й на те, що їм. Бо, за вели-
ким рахунком, в мені було ще одне життя, про яке треба було дбати.
Важко назвати мене вагітним, але я переживав щось дуже подібне.
Ми з Чеховим навіть їздили в подорожі. Антон Павлович захотів
до Криму, де колись жив, і невдовзі ми туди вибралися. Я навіть пі-
шов у хату-музей письменника, навіть за квиток заплатив (а це дивно,
адже Чехов зараз жив всередині мене і міг мати хоч якісь привілеї!),
щоб зробити письменникові приємність. Він тоді дуже розчулився
і на кілька днів ним заволодів меланхолійний настрій. Іншим разом
ми поїхали до Карпат – це вже з моєї ініціативи. Чехову там теж дуже
сподобалося. Особливі місцеві алкогольні наливки, котрі я змуше-
ний був ковтати на вимогу письменника.
Так минав день за днем. Я думав, що ми з Чеховим – одна міцна
сім’я. Проте, це, як виявилося, було зовсім не так. Я навіть не знаю,
чим я завинив перед Антоном Павловичем. Адже завжди й у всьому
50
намагався йому догодити! Навіть терпів ті приходи дамочки, котрі з
деякого часу стали регулярними. Але зараз вже пізно виправдовува-
тися й жалітися. Вочевидь, щось-таки я зробив не так, не так сказав,
цілком можливо, що я був нудним співрозмовником, поганим дру-