гом чи ще щось інше. Як би там не було, а зараз вже нічого змінити
неможливо, залишилося тільки шукати причин, але й вони нічим не
зарадять моєму горю.
Отже, одного ранку я прокинувся від того, що сонце безжалісно
світило мені в обличчя. Був майже обід. Дивно, бо Антон Павлович
щодня будив мене о шостій ранку постукуванням по шлунку, вимагав
сніданку й гарячого чаю. Цього разу він мене не розбудив. Я підвівся
на ліжку й сторожко прислухався до свого живота, але звідти чут-
но було тільки бурчання. Я не відчував жодного руху всередині себе.
Сумнівів не було – Чехов зник. Чи навіть не так – покинув мене.
Спочатку я злився на нього – міг же хоч записку залишити або
пояснити, чому мене покидає, міг якщо не подякувати, то хоч попро-
щатися! Потім я намагався радіти, що нарешті моє життя стає нор-
мальним, але радість була несправжньою й якоюсь гіркою. З часом
спогади про Чехова почали здаватися мені сном, і тільки стіл і сті-
лець, які я колись проковтнув для письменника, нагадували мені про
справжні події. Колись Чехов жив у мені, а потім покинув, нічого не
пояснивши. Мені самотньо без нього.
Липень 2010
51
ЧОТИРИ ПОСТУЛАТИ СТАРОГО ІДАЛЬГО
– Добре, тоді я таки скажу тост: щоб ви всі здохли, друзі!
Я знаю тільки одну людину, котра може говорити настільки щиро.
Часом весело, часом – сумно, але щиро. Це мій найкращий друг Толік
Майданський, він же Інокентій Нерозлийаніграма, Голий Вася, водій
бронепотяга і славнозвісний ідальго Хуан Карлос, кубинський рево-
люціонер і український мачо.
Коли ми з ним сідаємо пити, то вся Західна Україна, а також східні
Словаччина, Румунія, Угорщина, північна Молдова, південна Біло-
русь та південно-східна Польща не можуть заснути. Я міг би розказа-
ти три тисячі сто вісімдесят сім історій з наших пиятик, котрі могли б
стати притчею, темою для виховного уроку про патріотизм, але най-
частіше – приводом для ув’язнення.
Не подумайте – ми не алкоголіки. Ми п’ємо з принципу, заради
принципу, ми люди принципові. Пити – це наше переконання. От
хтось п’є тільки тоді, коли йому боляче, коли трапляється щось жах-
ливе, коли його виганяють з універу чи з роботи, коли його кидає
дружина (ой, стоп, хіба це теж зараховується до категорії «нещасть»?)
чи хтось, не приведи Господи, помирає. Інші п’ють з нагоди подій
святкових і радісних, як-то: звільнення колег з роботи, звістка про
вагітність дівчини найзапеклішого ворога, чергову поразку росій-
ської збірної з футболу, а також в Дні народжень та ювілеїв. Є ще тре-
ті, котрі п’ють від нічого робити, коли нічого не відбувається, коли
життя ніби застигає в польоті і стає нестерпно нудно.
52Ми зневажаємо всі ці категорії пристосуванців, банальних і не-
цікавих алкашів, конформістів святої справи випивання. Ми п’ємо
з принципу, нас не зупинити. Ми не шукаємо причин і не очікуємо
на наслідки чергової пиятики, ми просто п’ємо. Ми п’ємо так, як Бог
створював цей світ: із дня в день, із жартами і промахами.
А ще мій друг інколи говорить афоризмами. Одного разу ми з Толі-
ком потрапили в село і почали пити. Ми цього не планували, звісно,
просто почали. Почали з принципу. Бо ми п’ємо і тоді, а навіть – надто
тоді, коли цього ніхто не очікує, не сподівається, коли це недоречно.
Нас це мало хвилює, бо ми люди принципові і принципам зраджу-
вати не збираємося. Зрештою, принципи – це не жінки. Різниця між
принципами і жінками проста. Їх, власне, дві, цих різниць. Перша по-
лягає в тому, що коли зраджуєш жінці – це ніби навіть почесно і цим
можна похвалитися в якійсь тісній компанії, хоч це й тупо. Зрадою ж
принципів пишатися не випадає. Друга з різниць – в тому, що прин-
ципи, на відміну від жінок, не народжують тобі дітей при першій же
нагоді, тому з ними сяк-так спокійно.
Отже, приїхали ми з Толіком в одне гірське село. Почали пити.
Знову. Ну, бо в дорозі ми вже починали пити. Двічі. З перервою на
сон і політичні дебати з пасажирами автобуса. А взагалі почали пити
ми ще вдома. На коня. Тобто завершили пити вдома. Ет, грець із ним!
Словом, почали ми пити в селі. Сіли собі біля хати під черешнею і
почали пити. Господар, в якого ми зупинилися, виходить і каже: «А
чому ж це ви, хлопці, п’єте?». Ну, ми й відповіли, що, мовляв, п’ємо з
принципу. Тоді той люб’язний господар виніс з хати п’ятилітрового
бутля сивухи, як він сам запевнив, шестидесятиградусної. Я з остра-
хом на нього, на бутля тобто, подивився, а Толік поплескав мене по