купити школі нову карту світу. Зранена ніжна дитяча душа дона Ху-
ана Карлоса, тоді ще Толі Майданського винесла з цієї історії глибо-
ку мораль, котру він потім першим пунктом записав у свою програ-
му, балотуючись до Верховної Ради: «Електрифікація гірських сіл
– наше першочергове завдання!».
3. АВАНТЮРИ
Дивно називати цей розділ словом «авантюри», бо авантюрами
подібні історії назвати важко. Взагалі важко пов’язувати слово «аван-
тюра» з настільки благородною і принциповою людиною, яким є мій
59
друг Толя Майданський, він же Інокентій Нерозлийаніграма, Голий
Вася, водій бронепотяга і славнозвісний ідальго Хуан Карлос, кубин-
ський революціонер і український мачо.
Постулат щодо авантюр у мого друга звучав так: «Так ми Україну
не побудуємо!». Суть месиджу зводилася до того, аби викликати у
співрозмовника почуття провини і змусити його піддатися на якісь
вмовляння.
Одного разу йому вдалося так ошукати навіть мене. Перед тим ви-
пивали разом. Тиждень. З принципу. І от нарешті розійшлися, я спав
вдома, а Толік подзвонив і питає: «Андрюха, ти що, спиш? Так ми
Україну не побудуємо!». Не знаю як ви б повелися в тій ситуації, але
я відчув особливий, палючий сором за свій стан і за свою тотальну
бездіяльність у нагальній справі будування нашої молодої держави.
Хуан Карлос дав мені обдумати справжній гігантський масштаб моєї
провини і, наче священик, промовив у слухавку: «Але ти ще не зо-
всім втрачена людина, в тебе ще є шанс. І ти можеш присвятити свої
найкращі поривання, свій розум, сили, вміння і навички благород-
ній і патріотичний справі побудови нашої Батьківщини. Скажу тобі
більше – саме в цей момент вона потребує твого запалу, твоєї профе-
сійності, скрупульозності і досвідченості. Сьогодні, як ніколи, наша
держава прагне консолідації зусиль во благо народу, в ім’я демокра-
тичних цінностей і незворотніх реформ. Нині або ніколи! Маємо ви-
нести рішення і засукати рукави до праці! Хай живе вільна людина!
Хай демократія розвивається! Автономію університетам! Свободу
політв’язням! Бюрократів і даішників – геть! За Україну! За її волю!
Андрюха, твій час настав! Вперед!». За час його промови я встиг двічі
заплакати і тричі згадати дитинство. Переді мною було дзеркало, тож
я міг побачити свій розпухлий, аж темний вигляд, і він дуже сильно
контрастував з тими завданнями і цілями, котрі ставила переді мною
в цей день Історія і Україна. Я навіть було засумнівався, що Толік про
мене говорить, він міг помилитися номером і подзвонити мені ви-
падково абощо, але на п’ятій хвилині його виступу, я зрозумів, що
така мудра, благородна й принципова людина брехати просто не в
змозі, що й справді тільки такий далекоглядний чоловік і філософ,
справжній друг, як Анатолій Майданський зміг побачити в мені ту
іскру, яка відрізняє людей великої долі від звичайних обивателів.
60Так, він не помилився – я готовий служити Україні! Так, у мене є
необхідні знання і вміння!
– Добре, старий,я все зрозумів, що від мене треба? – зупинив я Толіка
на чотирнадцятій хвилині його промови, коли він вже встиг торкнути-
ся болісного становища українського селянина в час бензинової кризи
та уроків, котрі має винести наша держава з повстання в Киргизії.
– Немає нічого неможливого, Андрюха! – випалив Толік свій най-
головніший постулат. – Гроші в тебе якісь є?
– Та є, – кажу. – Але мало, зовсім мало, хіба гривень двадцять на-
шкребу.
– Добре, тоді зустрінемося за двадцять п’ять, ні, за двадцять хвилин
в кафе «Прованс» біля лікарні, домовилися? Там обговоримо план тво-
їх невідкладних дій на сьогодні в рамках побудови України.
– Гаразд, по руках! – відповів я і за двадцять хвилин і справді був у
винятково огидному й бридкому місці з романтичною назвою «Про-
ванс».
Там ми швиденько підлікували здоров’я горілкою, а потім в мене за-
кінчилися гроші і ми випили на бороду ще по кілька пив. До обіду ми
вже були в такому стані, що вирішили будувати Україну завтра.
Але цей постулат, звісно, стосувався не тільки мене, хоч саме пов’я-
зана зі мною історія, як бачимо, є притчею, «Так ми Україну не побуду-
ємо!» Толік вигукував в найрізноманітніших ситуаціях.
Скажімо, коли контролерка в трамваї просила його заплатити
штраф і вийти з трамваю, ідальго дон Хуан Карлос гордо піднімав го-
лову, зневажливо обводив присутніх поглядом і викрикував: «Так ми
Україну не побудуємо!».