Перебіситься, міркував я про себе, пожаліє, простить. Однак цьо-
го не сталося: ні того тижня, ні наступного, ані через рік. Я якийсь
час чекав і сподівався, а потім забив. Знаю, воно не гарно так казати,
і було б краще, щоб я кохав її до кінця життя. Але я забив і живу собі
далі.
Не буду приховувати, була якась надія на компас. Я навіть пив за
нього. До тричі. Що він покаже їй на мене, вона все згадає і подзво-
нить. Ходив навколо її роботи в надії якось ніби випадково перетну-
тися, наступити на ногу у людській тисняві, усміхнутися, почати все
з усмішки.
Ясно, ясно, нічого такого не трапилося. Магнітик «Італія» досі ви-
сить в мене на холодильнику. Не те, щоб я тримав якусь образу чи
зло, але я досі не вболіваю за жодну італійську футбольну команду.
Не п’ю італійське вино – я вирішив, що чилійське мені більше смакує.
Я телепень, я знаю.
Якщо ви на щось ще чекаєте, то помиляєтеся. Історія нічим не про-
довжилася, не з’явилася жодна детективна чи мелодраматична лінія,
не знайшовся компас, я не чиню терактів в італійських підземках і не
шукаю того дебіла, аби начистити йому їбальник.
Так буває, що все просто й фігово, без зайвих фінтів і прикрас. Так
буває, сука.
06.2011
8
ПОДВІЙНЕ ВБИВСТВО БІЛЯ
УЖГОРОДСЬКОГО ГУРТОЖИТКУ
Спочатку я вбив Катю. Це було неважко – навіть здалося, що вона
сама піддавалася. Справді, враження по тому залишилося таке, ніби
вона сама лізла в зашморг, екстатично, з насолодою, як метелик ле-
тить на вогонь. Але про все по черзі.
Катерині Сівченко було 17 років, вона вчилася на першому кур-
сі хімічного факультету Ужгородського національного університету.
Нічим особливим від інших своїх однокурсниць чи співмешканок у
гуртожитку не відрізнялася: вчилася добре, отримувала стипендію,
на вихідні їздила додому в село, дискотеки відвідувала не так вже й
часто – хіба на День факультету чи День студента, в гуртожитській
кімнаті підтримувала чистоту й порядок, старанно й вчасно віддава-
ла книжки в бібліотеку, спала тільки зі своїм хлопцем, котрий, до того
ж, у неї був першим, голосувала за правих чи правоцентристів.
На вигляд їй можна було дати рік-другий згори, ніхто не вірив,
що вона неповнолітня. Коли виходила в місто нафарбована, то вза-
галі виглядала на двадцятник, а її очі, обведені чорним олівцем, з іде-
альними віями, випромінювали в простір такі цілі криниці хіті, що
в Ужгороді важко було знайти чоловіка, який за нею замріяно б не
обернувся, роздягнувши поглядом і в уяві посмакувавши її молодим
і – ніде правди діти – вражаюче гарним тілом. Катька мала густе ко-
ричневе волосся, до відчаю зелені очі, довгі, стрункі ноги, звабливі
грушки грудей, котрі стирчали в небо, як сателітні антени, соковиту
9
дупу, загорнуту в настільки напнутий джинс, що з кожним кроком,
здавалося б, він мав вибухнути, не втримавши шал тієї весняної пло-
ті; гарні й доглянуті долоні, довгі, прямі пальці рук, акуратно обрізані
й обпиляні нігті, на котрих не було й крапельки лаку.
Але це не головне. Її зовнішність, звісно, привертала увагу, але не
була моєю самоціллю. Врешті-решт, таких, як вона, в будь-якому гур-
тожитку, факультеті, на кожній дискотеці чи пляжі – хоч греблю гати.
Мене приваблювало в ній інше – її вміння аристократично їсти. Бачи-
ли б ви, як вона божественно це робила!
Вперше я побачив її в ресторані «Венеція» на березі Ужа. Той рес-
торан працював найдовше в місті – до п’ятої ранку, тому час від часу,
після виснажливої роботи чи нічної пригоди з якоюсь дівчинкою, я
загодив туди їсти. Вони чудово готували так званий «словацький де-
лікатес» – величезного деруна з м’ясом і овочами. Найцікавіше в ньо-
му було те, що м’ясо не запікалося всередині деруна, а викладалося
шматочками під і на ньому, підсумком такого нехитрого кухарського
прийому було те, що м’ясо зберігало свій сік і в акомпанементі з го-
стрими прянощами смакувало надзвичайно. До такої страви гарно
йшов чорний ром «Бакарді» з колою й льодом, або коньяк «Закарпат-
ський». Але я знову збився з теми.
Було по першій ночі, коли я увійшов у ресторан, недбало оглянув
публіку, яка переважно пиячила, сів за столик біля вікна і одразу, на-
віть не розгортаючи меню, подзвонив у дзвінок, підкликаючи офіці-
антку.
– Привіт, Таню! – на всі тридцять два, хоч і втомлено, посміхнувся
я до офіціантки. – Мені дай знову той ваш фірмовий словацький де-