тоді все казково, чи, може, це я вже собі потім домислив...
Боже, скільки ж часу минуло з тієї пори, а все й досі перед очима,
немов живе. Ось і зараз я раптом відчув, як мені за комір залітають
холодні сніжинки, а ніс в мене червоний і схожий на закоцюрблену
морквину! І цей запах, Боже, цей запах!
Ледь я встиг повернути на ту вулицю, як відчув його. Ніби й не-
жить у мене була, і ніс страшенно замерз, а той запах так наглухо врі-
зався в пам’ять, що, здається, і в цій аудиторії панує саме він. Ті з вас,
котрі вже пережили кохання чи живуть ним, можуть мене зрозуміти,
68
інші ж хай не вважають мене старим нудним буркуном, котрий живе
у світі власних ілюзій, колись ви мене теж зрозумієте і навіть, споді-
ваюся, згадаєте мої слова.
Сніг крутився в повітрі так щільно, що видно було тільки на яки-
хось метр-два вперед. Але я вже йшов на цей запах, керований неві-
домою силою, мені чомусь нестерпно хотілося побачити її, цю жінку.
Так, я вже був певен, що це жінка, до того ж прекрасна, неймовірно
прекрасна, неймовірно! Хоч це й був всього-на-всього запах парфу-
мів, але з першої ж секунди, найпершої миті я був абсолютно переко-
наний, що належати він може тільки справжній Дамі, прекрасній, вті-
ленню жіночності, абсолютній мрії. Зрештою, ця моя переконаність
мала вуха із світової романтичної літератури, із всіх тих лицарів і їх-
ніх дам, із подвигів і любові до кінця життя, яку я переживав тільки
на сторінках книжок.
Я йшов за нею назирці, на відстані двох-трьох метрів, так, щоб ба-
чити її синій силует (синій, бо вона була в синьому пальто) і червону
беретку на голові. Запах вловлювати вже не було особливої потреби,
бо він розлився вулицею, як молоко, ним були просякнуті сніжинки,
котрі в дивовижних піруетах падали на її пальто, ним пахли гілки
дерев, котрі немов обіймали її згори, захищаючи від божевільно біло-
го неба, ним пахла бруківка під ожеледицею і сама ожеледиця, тем-
на й потворна будівля університету, котра виростала десь нагорі й
зникала за пеленою снігу, теж пахла цим запахом, будь-яка автівка,
яка заїздила на цю вулицю, миттєво ставала пахучою, як розрізане
навпіл яблуко, книжки в моєму пакунку, кожна їхня сторінка, літера
і навіть кома пахли нею, небо пахло нею, повітря зникло повністю,
ніби його ніколи й не існувало, враз ставши тим запахом. І я йшов за
ним, за цим запахом, за цим синім силуетом поміж грудневої снігової
заметілі.
Чи знаєте ви що це таке – йти за жінкою?! Йти сторожко, наче
гірською небезпечною стежкою, тримаючись на певній відстані, аби
вона не помітила, що за нею стежать? Боятися пришвидшити крок і
обігнати її, щоб потім ніяково озирнутися і заглянути їй просто в об-
личчя? Цілувати поглядом кожен її крок, кожен вигин її тіла, кожну
волосинку, яка так невимушено виглядає з-під беретки, теплі руки,
дбайливо сховані в шкіряні рукавички? Чи знаєте ви це відчуття?
69
Коли мимоволі боїшся, що вона зараз поверне голову й побачить тебе
у всій твоїй нікчемності – з червоними вухами й носом, з пакетом
книжок під рукою, зі скоцюрбленими від холоду руками в кишенях
пальто, зі зляканим поглядом, з порепаними на морозі губами, з яко-
юсь ідіотською зачіскою, в якихось безглуздих брюках, словом, тебе,
у всій повноті недосконалого, непривабливого, негероїчного й неро-
мантичного! І ти йдеш за нею й одночасно хочеш побачити її облич-
чя, але й смертельно боїшся цього, а тим часом уява, як мороз на склі,
вже малює тобі дивовижні візерунки того, як ви разом, тримаючись
за руки, йдете крізь цю заметіль, і ти з усією своєю ніжністю стиска-
єш її руку, аби бодай трохи зігріти, аж зненацька вона зупиняється,
заплющує очі, на довгі вії її летять сніжинки, вона тягнеться до тебе
губами й цілує, і хоч обличчя ваші, губи холодні, але теплішого по-
цілунку уявити неможливо. Ось так я йшов за нею і в голові мені
крутилися такі дурнуваті мрії, я дивився на неї, забуваючи про все
на світі і бажаючи, всім своїм єством прагнучи тільки одного – аби
ця дорога до університету не закінчувалася ніколи, аби петляла між
хурделицями, як гірська річка, і кінця-краю їй не було.
І раптом сталося неймовірне. Ви не повірите, але вона, ця жінка,
це марево, видиво впала мені просто в обійми! Ні, я не перебільшую
і зовсім не намагаюся ввести вас в оману, просто з того неймовірного
в’язива моїх мрій мене було нахабно й різко викинуто у світ реальний,
холодний, на ту вулицю, котра, якщо мені пам’ять не зраджує, нази-