валася Кошицькою, серед зиму й мороз. Я вже казав, здається, що та
вулиця стрімко підіймається догори, а було страшенно слизько, і ось
моя дама, за якою я йшов, як тінь, як песик, кумедно послизнулася і за
якусь мить з розгону гепнулася мені прямісінько в обійми! Ах! Якусь
мить я намагався втриматися на ногах, чудернацьки вихиляючись і
хапаючись руками за повітря, але все ж не втримався і врешті обоє
ми опинилися на землі. Хм, до того ж вона на мені! Більшого сорому
я не переживав ніколи! Той, хто йшов позаду і мріяв про лицарство
й подвиги, зараз лежав на засніженій бруківці, як повалений ідол, як
вигнаний з раю янгол! Думаю, що від того сорому я почервонів дуж-
че, ніж від тріскучого морозу, весь налився червоною фарбою, до кін-
чиків волосся на маківці, до носів черевиків, до останніх сторінок в
книжках, які розсипалися на снігу, як новорічні подарунки.
70Це тривало всього кілька секунд, вона почала вовтузитися на мені
і невдовзі змогла піднятися на ноги, а тоді глянула мені просто в очі
й подала руку, запрошуючи піднятися. Боже, яка ганьба! Я був собі
схожим на пораненого солдата, якого не добили на війні і він з соро-
мом повертається додому: покалічений, хворий, слабкий.
Але той погляд! Погляд! Вона дивилася на мене, а я завмирав і не
дихав, і немає таких слів, щоб описати її очі. Тобто є, звісно, такі сло-
ва, але вони – тільки бліда тінь тої повені, якою були її очі – карі,
небесно карі, виразні,великі, добрі, як у коня й чуттєві, і раз у раз їх
сповивала пелена повік, оперезаних чорними віями; вона кліпала і в
ті мізерні мілісекунди, коли це відбувалося, я почувався, як в’язень,
перед яким зачиняють двері його камери, з якої він вже ніколи не ви-
йде...
Я підвівся, позбирав книжки і коли підвів голову, побачив, що вона
далі стоїть поруч, дивиться на мене й ніяково, безтурботно посміха-
ється. Раптово мені повернувся дар чути, адже весь цей час я чув тіль-
ки, як моє серце шалено вистукує всередині мене, і ось я почув, що
вона говорить до мене, цей голос, він був таким, ніби й справді йшов
зсередини мене, я не цілком ще міг зрозуміти що саме вона каже, мені
навіть здалося, що вона говорить давньогрецькою чи шумерською,
аж ні, вона казала до мене українською, просила вибачити її за такий
необачний напад згори, падіння, вона кепкувала з мене! Я заледве
видушив з себе якісь звуки згоди і скривився в огидній усмішці, все в
мені завмерло, я почувався жахливо невпевнено, як третьокласник, і
вона, здається це відчула, думаю, що з першої секунди вона усвідоми-
ла всю повноту своєї влади наді мною.
Потім щось відбулося, я був у такому, сказати б, метафізичному
стані, що не до кінця розумів як розвиваються події, але ми вже йшли
до університету, власне, вже підходили до нього, а вона тримала мене
за лікоть і дріботіла маленькими кроками поряд зі мною. Коли ми
ступили на подвір’я університету, мені здавалося, що всі навколо
тільки на нас і дивляться, погляду відвести не можуть, зачаровані її
красою! Параноя! А вона й далі тримала мене під руку, а я далі чувся
невпевненим ідіотом, і ми зайшли до холу, ввійшли до ліфту і вияви-
лося, що обом нам на четвертий поверх. А на цьому поверсі був тіль-
ки філфак, все! Чи могло це значити, що вона студентка? Аспірантка?
71
Але як я міг її не помітити раніше? Може, вона просто прийшла ко-
гось навідати?
З тих роздумів мене вирвало її волосся, вона зняла беретик і впев-
неним рухом, розкочуючи голову з боку в бік – ну ви ж знаєте як
це роблять жінки!, – вивільнила пахучу хмару волосся, темнокашта-
нового з червонуватим відтінком, котре ледь прикривало їй вуха.
Двері ліфту відчинилися, вона вийшла, ще раз повернулася до мене,
витягла свою долоньку з рукавичок, протягнула руку й сказала: «На-
талка. Мене звуть Наталка. І ще раз вибачте мене за несподіваний
напад». Я прошамкотів щось незроміле у відповідь, кашлянув і на-
звав своє ім’я, потис їй руку (чому ж не поцілував, телепень?), вона
ще раз посміхнулася і зникла в коридорі. Вже не пам’ятаю, як я тоді
відмучив ту консультацію зі студентами, але вже точно, що вона була
дуже короткою, бо мене тягнуло до тієї жінки з таким прекрасним
іменем – Наталка!– і якнайшвидше хотілося вибігти з цієї аудиторії,
бігти коридором, відчиняючи кожні двері й жадібно вдивлятися у
всі кабінети, намагаючись знайти її очі. Зрештою, так я й зробив. До
самісінького вечора я блукав тим філфаком, ніби безтурботно про-