Кілер. Збірка історій

таємничість.

Вечоріло, коли він сидів на березі моря і невидячим оком вдив-

лявся в криваву смужку горизонту. Вітер все посилювався, бризкав

йому в обличчя водою, сипав цілими пригорщами піску – наближав-

ся шторм, ставало небезпечно залишатися на березі. Молодий пись-

менник байдуже почав збирати речі в свій рюкзак, намацував десь у

піску свою пачку сигарет і запальничку, аж раптом намацав якийсь

твердий предмет. Він підніс його собі перед очі і побачив, що це мо-

більний телефон. Не його мобільний телефон, чужий. Вимкнений.

Молодий письменник роздивився знахідку уважніше й спробував

увімкнути. Не вдалося. Напевно, розряджена батарея. Хвильку по-

78

вагавшись, письменник все ж заховав телефон у кишеню і швидко

пішов до свого будинку – погода не на жарт стала грізною.

Молодий письменник відчинив вікно у своїй кімнаті навстіж – не-

хай гроза не дає йому спокою, бентежить і лякає душу, будить її, зре-

штою. Десь перед північчю гроза минула, вітер стих, і письменник за-

чинив вікно. Влігся в ліжко, заплющив очі, і спробував заснути. Але

щось не давало йому спокою. Гроза? Ні. Творча імпотенція? Теж ні.

Але що ж в такому разі?

Майже до ранку крутилося в ліжку молоде і засмагле тіло, а за-

снути так і не змогло. Тільки коли почали проводити перші репетиції

співу птахи, молодий письменник аж підскочив у ліжку: очі палали,

руки тремтіли, а волосся нагадувало стерню.

Аякже! Телефон! Знахідка! Ось що подарував мені острів! Але чому

ж він не вмикається? Сіла батарея? Ага, ясно. Чий же це телефон?

Жінки? Невже жінки? Але може бути й чоловіка чи навіть – радше

чоловіка: чорний сталевий корпус, невигадливий дизайн, функціо-

нальна зручність. Але це дуже популярна модель, дешева й досить

якісна, тому важко визначити стать власника. Так жінки чи чолові-

ка? В кожному разі – всередині телефону загадка і сюжет для нового

оповідання, новели чи – дай, Боже! – навіть роману. Якщо уявити,

що цей телефон належить чоловікові, морякові з далеких країв, якого

викинуло на цей острів після корабельної катастрофи, він вийшов

на сушу і спробував комусь подзвонити, але телефон не працював,

він спересердя кинув його на землю і пішов вперед, у майбутнє. Ні,

це казка, а не історія. А, може, це телефон прекрасної молодої жінки,

яку ревнивий чоловік покинув на пляжі, а вона викинула зі злості

свій телефон, аби він її ніколи більше не знайшов. Хоча це теж якась

казка, хоч і більш вірогідна. Може це якийсь місцевий школяр загу-

бив телефон, граючись у футбол із однолітками? Або – що найпере-

конливіше, бо таке вже наше життя – це телефон тої злої продавчині

з продуктового магазину, яка кричить і лається, а часом навіть кидає

помідорами або касовим апаратом в покупця.

Однак саме ця таємниця, котра жила всередині телефону, робила

його по-магічному важливим і доленосним в очах молодого письмен-

ника. Хай би там що, але якась історія за цим телефоном стояла, зали-

шилося тільки знайти власника і вислухати оповідь. Ранок набирав

79

обертів, а письменник вже й забув про сон – він у змиг ока перевдяг-

нувся, сьорбнув чаю і побіг на автобусну зупинку – їхати в Ґданськ,

купувати зарядний пристрій, вмикати телефон і мчатися, наче раке-

та мчатися назустріч долі, пригодам, небезпеці чи щастю, назустріч

життю.

За годину, коли телефон було успішно заряджено і ввімкнуто,

письменник стояв посеред Старого Міста в Ґданську і розгублено ди-

вився на голубів, які сновигали бруківкою у пошуках крихт хліба чи

печива. Розгубленість молодої людини можна пояснити тим, що хоч

телефон і був увімкнутий, але жодної розгадки чи бодай нової ланки

пригод не відкрив: банк есемесок порожній, банк фотографій порож-

ній, зрештою, як і банк контактів. Телефон був повністю порожнім,

на екранчику лише висвітлювався напис мережі – «Плюс», але гро-

шей на рахунку не було. Добре, що хоч картка є в телефоні, думав мо-

лодий письменник, це значить, що не я шукатиму, а мене знайдуть, бо

телефон не випадково загублений, а спеціально кимось залишений і

мені залишається тільки терпляче чекати на дзвінок.

Аж до вечора письменник не розлучався з телефоном – ба більше

того: тримав його постійно в руці, аби – не дай Боже! – не проґавити

той доленосний дзвінок, який, сподівався, мав от-от пролунати.

Надвечір погода зіпсувалася: шумів вітер, стало нестерпно, як на

липень, зимно, дощ стіною зливався на землю, голосно гамселив по