– Не треба тобі нічого знати, адже все й так прекрасно, – промови-
ла жінка і втягнула його у пристрасне коло своїх обіймів.
Молодий письменник тільки встиг помітити, що вона принаймні
років на десять старша за нього, що в неї чорні очі й пухкі червоні
губи, а шкіра в неї така засмагла, ніби вона щодня лежить прямісінько
на сонці, на планеті Сонце. Губи їхні злилися в поцілунку, руки чоло-
віка поповзли тілом жінки, а тіло її знову було мокрим і чомусь про-
холодним, ніби вона щойно вийшла з моря, як тоді вийшла зі стіни
дощу, і пахне вона пелюстками чаю, і медом, і свіжим гарячим хлібом,
і нецідженим молоком. І вони лягли в пісок. І кохалися, а море нако-
чувало на їхні тіла теплі хвилі, і її стогони тонули в шумі води, танули
84
в небі, де догорало сонце, і її біла спідниця в кольорових квітах по-
вільно ковзала його бедрами, а її засмагле й спрагле, майже циганське
тіло танцювало на ньому якийсь швидкий і правічний танець, і ніби
лилася пісня, меланхолійна й тужлива, і пахло яблуками й медом, і
жінка пішла, розтанула серед піску і хвиль у променях згасаючого
сонця, залишивши йому тільки свій запах і кілька піщинок у роті.
Наступного дня вона не прийшла. Весь день письменник прове-
штався островом, майже цілу ніч не стулив повік, але загадкової жін-
ки так і не було.
А вже через день він мав виїздити додому. І важко сказати, що
саме йому так пекло всередині – бо не міг же він в неї закохатися, він
навіть не знав, чи Єва – її справжнє ім’я, але загадка, котру носила в
собі ця жінка, старша від нього на десять років, яка віддавалася йому
самозабутньо і без пояснень, саме загадка, таємниця прикувала всі
його думки до неї.
Минав останній день його побуту на острові. Молодий письмен-
ник не міг знайти собі місця, блукав пляжами й вулицями, шукав
очима ту загадкову жінку, намагався вловити її запах. Але прийшла
ніч, а Єви все не було. Чоловік спакував свої речі до валізи, погасив
лампу й ліг в ліжко. Він знав, що не зможе заснути, що чекатиме на
неї весь час.
По третій ночі у шибку йому хтось тихенько постукав. Він побіг
відчиняти двері, і цього разу йому здалося, що жінка зійшла до нього
просто з місяця – ніч стояла ясна місячна, терпка і тепла. Вона поці-
лувала його і він відчув, що вся вона мокра й холодна, а у волоссі й на
шкірі в неї піщинки, і він грів її, і вони кохалися ніжно, як ніколи до
того, і дихання її теплішало, і темна кімната в дерев’яному будиночку
на острові наповнювалася пахощами жінки – меду й яблук, достиглих
груш і абрикосів, моря і сонця, і лилася над ними пісня, і він поклявся
не засинати ніколи, не відпустити, не втратити її цього разу, а вона
вигиналася на ньому й гладила його, і стала вона гарячою, і волосся
її затулило йому весь світ, а вона цілувала його, і вся напружувалася,
вигиналася і стогнала, і темні яблука її грудей терлися об нього, і він
хотів розчинитися в цьому блаженстві, у цьому темному сяйві, у цій
загадковій жінці.
Зранку він прокинувся у ліжку сам. На телевізорі знову знайшов
85
записку: «Не хвилюйся, я знайду тебе». Спокійно забрав свою валізу,
попрощався з господарем, і поїхав додому. Він чекав її щодня.
З того часу минуло багато років, письменник написав багато кни-
жок, став відомим, але жінки, котру він чекав весь цей час, все не
було. Щороку він їздив на той острів і поселявся в тому самому бу-
динку, але все намарно, жінка більше не приходила до нього. Коли
йому перевалило за шістдесят, він викупив той будинок і поселився
там. Щовечора він сидів на веранді, дивлячись як тоне сонце у водах
моря, а потім всю ніч сидів перед вікном у своїй кімнаті, вдивляю-
чись у темряву, з котрої мала прийти його жінка.
Іноді, коли над островом панує особливо сильний шторм, старому
письменникові здається, що на зубах йому поскрипує пісок, але то
тільки вітер прокрадається у щілини дерев’яного будинку; іноді йому
здається, що він відчуває запах меду поблизу, чує сумну й тривож-
ну пісню, і коли блискавка роздирає темнюще небо світлом, він все
вдивляється згасаючими очима в темряву, з котрої прийде до нього
його пахуча жінка. Він знає, що колись вона обов’язково прийде.
2010, острів Собєшево
86
КІЛЕР
Я – кілер. Це не означає, що так було завжди. Кілером, звісно, я
став, а не народився. Це поетами народжуються, а кілерами і проза-
їками стають. Напевно, коли мене упіймають, всілякі психологи та