інша братія намагатимуться відкопати в моїй душі, в моєму минуло-
му щось таке, з чого виросло моє бажання вбивати. Але воно ніколи
не виростало, воно просто з’явилося.
Я вбивав і вбиваю не для задоволення, а з потреби, з необхідності.
Вперше це сталося не так давно, всього вісім років тому. Тоді мені
було шістнадцять. Тоді я був просто вбивцею, бо вбивав тільки тих,
кого хотів. Потім, коли вже мав визначитися з фахом, роботою й та-
ким іншим, то вирішив, що нічого краще робити я не вмію, робота
мені подобається, вона неодноманітна, цікава, непогано оплачувана,
і – головне – не вимагає від мене працювати з восьмої до шостої. Все
простіше: вбив – і вільний.
Пам’ятаю першу жертву. Це був чоловік років тридцяти п’яти,
охайно вдягнений, з м’якими рисами обличчя, із залишками русявого
волосся на майже лисій голові, спортивної статури, метр вісімдесят
зросту. Думаю, він навіть був непоганою людиною. Зрештою, мене це
не цікавило. Я вбивав і вбиваю не за моральними критеріями. Зовсім.
Я вбиваю тих, хто стає мені на шляху.
Жив я з батьками на розі вулиць Петлюри і Вернадського, у п’яти-
поверховому будинку на третьому поверсі, квартира 47. Сім’я моя
була цілком звичайною, нічим не відрізнялася від інших: батько – бух-
87
галтер, мати – вчителька, запої батька і безкінечні материні розмови
по телефону, святкові речі на Пасху і обов’язкові походи на похорони
родичів, сусідів і колег по роботі всією сім’єю, бо так годиться. У мене
була окрема кімната і я намагався перетинатися з батьками якомога
рідше, так, для підтримки миру.
На сходовій клітці, крім нашої, була ще одна квартира. Там жила
пані Люба зі своїм чоловіком, котрого застати вдома було майже не-
можливо, у нього була якась дивна робота і він весь час подорожував,
ну, тобто був у далеких відрядженнях. Я розповідаю це тільки тому,
що цей факт – чи не найважливіший для всієї моєї оповіді.
Я вже вчився на першому курсі університету, інженерно-техніч-
ний факультет, всі діла, мав бути програмістом у майбутньому. До
речі, попри всі свої заморочки, університет я таки закінчив і справді
можу працювати програмістом, якщо захочу. Але я не хочу, бо я – кі-
лер.Вперше я вбив банально. Так може вбити будь-хто, потрібна тіль-
ки сила волі і мужність. Той чоловік, якого я вже описав, мав ім’я Ми-
кола, і час від часу навідувався до пані Люби. Приходив десь о шостій
вечора і перед одинадцятою зникав. Я не можу точно сказати чим
вони там займалися, але, думаю, не віники плели і не рушники виши-
вали. Мої сумніви підживлював ще й той факт, що приходив Микола
тільки тоді, коли чоловіка пані Люби не було. Не знаю чому, але я
почав ревнувати. Років з дванадцяти мені подобалася пані Люба, зре-
штою,як і більшість жінок у нашому під’їзді, будинку, мікрорайоні. У
кожній жінці було щось неймовірно викаюче, сексуальне, прекрасне.
З багатьма з них я провів незабутні хвилини у мріях. Я прокидався
і засинав з думкою про те, як котрась з них тихо підходить до мене
на вулиці, тицяє в руку папірець, на якому записані час і місце. Я
приходжу туди і вона починає роздягатися: повільно, але нітрохи не
соромлячись, весь час дивиться на мене і, оголюючи одну за одною
частини свого прекрасного, сніжно-білого пухкого тіла, щоразу пи-
тається: «Тобі ж подобається, правда?». А потім вказівним пальчиком
підкликає мене до себе й кладе мою руку собі на груди, стискає моєю
долонею свої пиптики, притискається до мене, опускається на коліна
й починає розстебувати пасок, дивлячись на мене. Я уявляв собі таке
щодня.
88Але минав час і більшість жінок припинили мене цікавити, щоразу
зустрічаючи їх в сусідньому парку, магазині чи на вулиці, я помічав
все нові й нові їхні вади: дурнувату зачіску, затовсті стегна, джинси з
блискітками. Мовчу про зморшки і порепану шкіру долонь. Парадок-
сальна річ, яку я тоді з подивом для себе відкрив: дорослішаючи, мені
все більше подобаються молоді дівчата. Словом, у свої шістнадцять я
вже пережив уявні романи з половиною жінок нашого міста і знову
почав заглядатися на своїх ровесниць, а що вчився я вже в універ-
ситеті, то вчащав до гуртожитків і раз у раз й мені перепадали якісь
крихти з всесвітнього царського столу розпусти і задоволення.
Проте пані Люба належала до тих, хто не давав спокою моїй уяві. Я
постійно приглядався до неї, намагався непомітно торкнутися, а коли
вона заходила до нас позичити сіль чи якусь дрібницю, я неодмінно