Кілер. Збірка історій

терн дешевого портвейну, набив собі три татуювання, викурив

плантацію тютюну, підчепив кілька недуг, прочитав бібліотеку

книжок і безліч разів проспівав усі вісімнадцять пісень, котрі

знаю напам’ять. Коли відчай і зневіра навколо згущуються в

непроглядний туман, саме час податися в море, щоб солонува-

тий вітер виїв усю темінь з очей. Так я й зробив одразу після

чотирнадцяти років у сиротинці й двох з половиною років у

виправній колонії. Я ніколи не знав своїх батьків. Я почуваюся

аристократом.

Мені було двадцять два, коли рипнули двері і з тісного кабі-

нету, більше схожого на комірчину з маленьким вікном, зава-

леного старими столами, паперами, телефонами й картами на

стінах, у коридор вийшла дівчина приблизно моїх років, мет-

ка, з живими очима, швидкими рухами, гордовито піднятим

підборіддям і легкою втомою на обличчі.

– Хто з України? – запитала вона, хоча в коридорі я стояв

сам.

– Я. Я. – для чогось двічі відповів я. Мене однаково спанте-

личила її українська мова на березі Тихого океану і її спокійна

103

врода.

– Папери принесли? – увіп’ялася вона в мене поглядом.

– Так, все тут, – простягнув я до неї згорток дозволів і на-

кладних на товар, який ми привезли з Африки.

– Зайдіть за ними після шостої, я все перекладу і підпишу в

портовій адміністрації. Довго ви стояти в нас будете?

– Думаю, завтра-післязавтра вирушимо. Як тільки заванта-

жимо мідь і поповнимо запаси харчів.

– Добре, зайдіть після шостої, все буде готово, – і двері за

нею зачинилися.

У мене було майже п’ять вільних годин. У Вальпараїсо, як

і загалом у Чилі, я був уперше, тож подався до міста, щоб по-

обідати і роздивитися довкола. Еспанці залишили в ньому

дух старої Європи, своє бачення містобудування. Мій погляд

ковзав шпилястими вершинами гір, з яких до океану посту-

пово сповзало місто. Кожна нова лінія будинків розташову-

валася на щабель нижче, Вальпараїсо в гірському котловані

нагадувало велетенську арену. Покручені вулички, вимощені

бруківкою, білі кам’яниці і хрести на старих церквах, весь цей

антураж справляв враження південного європейського міста,

от тільки музика, запахи, чорні від сонця й їдкого вітру об-

личчя місцевих мешканців, їхній дивакуватий одяг, вуса й зо-

лоті зуби, великі, спрацьовані руки виказували тут Латинську

Америку. Вузька смуга землі від морського узбережжя до гір

вся була заселена й забудована, місто було довгим, як пісня,

й закрученим, як танець. Пообідав я в недорогій забігайлівці

неподалік університету. Давали м’ясо під гострим соусом і рис

з овочами. Пити я замовив коньяк.

Я п’ю бренді зазвичай між одинадцятою й дванадцятою.

Саме в цей час я вмикаю телефон у квартирі, це мій основний

канал зв’язку зі світом. Мій літературний агент дзвонить пе-

реважно перед обідом, розпитує мене про роботу, розповідає

новини й переповідає рецензії на мої книжки. Цього цілком

достатньо. Як я вже казав, я прокидаюся о четвертій. Потім

я пишу аж до пів на одинадцяту, виписую всю свою дрімоту,

тільки після цього йду в душ і готую обід. За цей час вдається

104

написати цілий розділ. Після обіду я читаю книжки, літера-

турні журнали й слухаю музику, тільки ввечері знову сідаю до

комп’ютера, пишучи ще дві-три сторінки. Бренді й дзеленчан-

ня телефону перезавантажують мою голову, вибивають із ду-

мок поведінку й слова персонажів, повертають до реальності.

Спати я лягаю о десятій вечора, після сорокахвилинної джазо-

вої програми на радіо. Готую собі й прибираю сам.

У Вальпараїсо тоді я робив те саме: пив коньяк і спостері-

гав за вуличним життям, час від часу вслухаючись у музику

на місцевій радіохвилі. Перед шостою я розрахувався з огряд-

ною офіціанткою і пішов у бік порту, щоб забрати корабельні

документи. Чесно кажучи, мені було трохи не по собі перед

зустріччю з цією українською дівчинкою, яку невідома течія

донесла аж у Чилі.

Коли я зайшов, вона сиділа, схилившись над документами.

Підвела на мене погляд і, здається, ледь усміхнулася кутиками

уст. У кабінеті більше нікого не було. Через запилену шибку

світило червоне сонце.

– Сідайте, я майже закінчила. Доведеться ще кілька хвилин

почекати, – сказала вона й показала очима на стілець під вели-

кою картою Тихого океану, густо помережаного накресленими

різнокольоровими фломастерами торговими маршрутами.