Я глянув на годинник – була третя година ночі. Йти зараз спати –
це впасти в дрімоту і прокинутися зранку нервовим і злим, а навпаки
– вранці я потребував себе зібраним і зосередженим, бо переді мною
стояло важке завдання: відстежити куди саме піде зранку дівчина, на
який факультет, а там вже довідатися про неї все. Я мав ще мінімум
чотири вільних години, тому повернувся до ресторану, замовив собі
каву з коньяком і почав все детально обмізковувати.
Дівчина вийшла з гуртожитку разом з подругою за чверть вось-
ма. Вони обидві пішли в сторону центру міста, а я – за ними. Через
двадцять хвилин я побачив як вони обоє входять в двері хімфаку на
площі Корятовича, далі справа залишалася за малим – добре, що я
все детально продумав і спланував напередодні! – я ввійшов за ними,
піднявся східцями на третій поверх і побачив, що дівчата зайшли в
12
навчальну аудиторію номер 345. Спустившись додолу, до деканату, я
довго вдивлявся в факультетський розклад занять, але не марно – ви-
явилося, що сьогодні, в четвер, першу пару в аудиторії №345 має дру-
га група першого курсу.
Задоволений своїм стрімким міні-розслідуванням, я подався до
студентського буфету. Поснідавши там якимось пиріжками з чаєм за
смішну ціну, я почав приглядатися до студентів навколо. Переважна
більшість з них сиділа за чаєм чи соком, втупившись в свої конспек-
ти, і тільки один безтурботно дивився у вікно, хвацько наминаючи
вафлі «Артек». Саме він був мені потрібним. Я підсів до нього і за-
пропонував заробити 50 гривень. В його очах заграли веселі вогники.
«Справа проста – ти маєш дізнатися як звуть дівчину з другої групи
першого курсу вашого факультету, вона живе в гуртожитку, на ви-
гляд така-то, – описав я йому зовнішність своєї «Королеви їжі». На
додачу студент мав довідатися для мене її телефон, якусь інформацію
про сім’ю, хлопця і таке інше.
– Записуй, старий, – сказав він одразу, немало мене здивувавши.
– Мало того, що це моя однокурсниця, та ми ще й з одного села –
Люта Великоберезнянського району, ми разом навіть в школу ходи-
ли. Батьки в неї вчителі, хлопця звати Ромко, він фізик, живе зі мною
в кімнаті. Дівку ж звуть Катька, номер телефону 0978891922. Жени
мені гроші і я навіть не запитаю хто ти такий і що тобі від неї треба.
– А ти швидкий парєнь... – тільки й знайшовся я з відповіддю, по-
ставив на стіл п’ятдесятку і швидко вийшов з буфету.
– Я – Володя, звертайся ще! – радісно махав він мені рукою на-
вздогін.
У голові в мене був аврал. Так бездарно спалити всі свої карти міг
тільки я. Це ж точно, що цей чувак зараз все розповість моїй королеві
і вона дивитиметься на мене, як на пришелепка. Пропало всьо, як ка-
зала наш прем’єр-міністр. Отож, шансів я не маю вже жодних. Жод-
них. До того ж вона має хлопця. Вона ніколи не буде моєю, ніколи,
ніколи. І це добре, я знову зможу зажити спокійним життям, ходити
до своїх коханок, нічних ресторанів, їздити на риболовлю за місто,
дивитися футбол по ящику. Це все – на добре, що її не буде в моєму
житті. Але просто так я її не віддам. Вона не буде моєю, але й іншому
належати не буде. Бо ніхто так не оцінить її талант до їжі, як я.
13
Переконавши себе такою сумнівною логікою, я заспокоївся і ви-
пив ще кави – сонливість таки добряче давалася взнаки, а сьогодні
мене чекала ще дуже відповідальна робота, в якій я не мав жодного
досвіду – вбивство. Його треба було зорганізувати так, аби я потім
не потрапив до в’язниці, а міг собі спокійно жити. Хоча така жінка,
як моя «королева їжі», цілком могла завдати прикрощів і підступного
удару навіть після своєї смерті. Головне – втримати цей удар, пра-
вильно зрежисерувати смерть, аби потім за неї не поплатитися.
За кілька хвилин у мене визрів план і я міг спокійно піти додому
і відіспатися. Прокинувся я о сьомій вечора, пішов в холодний душ
і ще раз запитав себе перед дзеркалом чи впевнений я у своїх діях.
Сумнівів не було, я все роблю правильно. Випивши для сміливості
склянку віскі, я одягнув свої найнепримітніші темні речі, і вийшов
на вулицю. За тридцять хвилин я вже стояв перед гуртожитком ді-
вчини.
Закралися сутінки. Я вклав у телефон зазделегідь куплену нову
сім-карту – аби не «світити» свій номер – і подзвонив Каті.
– Катю, привіт! Ти мене не знаєш, але я маю з тобою зустрітися.
Мене звуть ...ууу.. Іваном, я твій далекий родич. Справа в тому, що я
виїжджаю за кордон і хотів би тобі залишити свою квартиру в Ужго-
роді, аби ти за нею доглядала, але я вже років двадцять посварений