і від того ще більше спокусливі груди (о Боже, вони стали мої-
ми улюбленими на все життя), котрі здіймалися разом з її рів-
ним диханням під блакитного кольору блузою. Руки худенькі,
пальці довгі, долоні м’які й доглянуті. Наталка говорила, а я
сидів перед нею, як перед картиною, дивився й щоразу зна-
ходив щось нове, прекрасне й зворушливе. Може, це тривало
годину, може, менше. Вона попрощалася й пішла. Наостанок я
сказав, дивлячись їй просто в очі, що обов’язково повернуся.
Вона усміхнулася й потиснула мені руку. Наступного дня наш
корабель відчалив із Вальпараїсо, я стояв на палубі й зами-
107
луваними очима дивився на берег, на котрому розтяглося на
десятки кілометрів це місто, я дивився на цю райську долину
з ніжністю. Зайвим буде казати, що почувався я повним ідіо-
том.
У моїй квартирі серед інших книжок є кілька мап і атласів.
Вигадуючи для своїх персонажів нові міста і країни, я часом
зазираю до них. Іноді я вдивляюся у чилійський берег, одразу
й безпомилково на всіх картах знаходячи Вальпараїсо. Мені
цікаво що там відбувається зараз, як поживає донька пекаря
Пабло, яка музика грає у тамтешніх барах.
Наступного разу у це місто доля закинула мене через десять
місяців. До контори я майже біг і перевів подих тільки тоді,
коли відчинив двері і побачив Наталку. Здається, вона зраділа
мені. Ми стояли в порту майже тиждень, розмитнюючи ванта-
жі й приймаючи нові контейнери. Капітан дозволив бажаючим
оселитися в місті і я зняв квартирку в центрі. Вона прийшла
до мене на наступний день нашої стоянки у Вальпараїсо. Між
нами встановився дивний зв’язок, все відбувалося ніби само
собою: її сумочка й одяг на моєму кріслі, тепло її тіла, вигини
й крики, судомне стискання рук, уривчасте дихання. А потім
вона спала, лежачи на животі й широко розкинувши руки, не-
мов у вільному падінні. Сопіла й крутилася. Я клав на неї ногу,
обіймаючи ззаду, і намагався не рухатися, щоб ненароком не
розбудити. У день відплиття вже вона сказала, що хоче, аби я
повернувся.
У нас з нею немає жодної спільної фотографії – Наталка ка-
зала, що не любить фотографуватися. Можливо, вона якось
відчувала, що її треба малювати масляними фарбами чи пас-
теллю, а не фотографувати. Хай там як, а я залишив її зовсім
різну у спогадах – повороти голови, скуйовджене волосся, га-
ряч її живота. Найбільше я любив нюхати її за вухом після
любощів. Як пес. Як вірний пес.
За наступні два роки я побував у Вальпараїсо ще тричі.
Весь час ми проводили разом. Місяці між нашими зустрічами
я проводив переважно у спогадах про неї і мріях про неї. Я
згадував усі деталі наших побачень, усі її слова, шкірою відчу-
108
вав усю її ніжність. У той період я написав кілька незграбних
любовних віршів і збірку оповідань, котра через чотири роки
принесла мені першу славу. Зрештою, усі мої книжки, усе на-
писане мною – про неї й завдяки їй.
Вулицею Винниченка, на якій я живу, їздить кілька міських
автобусів, серед них і №8. Його маршрут починається в цен-
трі і закінчується майже на околиці міста, де побудовано но-
вий дитячий спортивний комплекс. Восьмий автобус я бачу зі
свого вікна переважно після обіду, коли відриваю погляд від
книжки і п’ю чай. Рівно о цій порі, щодня крім вихідних, він
проїздить у напрямку спорткомплексу.
Саме вийшла шоста моя книга і я почав працювати над но-
вим романом. Мені потрібні були нові типажі, нові характери
для сюжету. Автобус №8 повз догори вулицею. Я сидів біля
вікна й думав. Наталка їхала в автобусі, притулившись щокою
до скла. На колінах у неї сидів маленький хлопчик. Я дивився
на це невидячими очима й не міг повірити.
У той день я вже нічого не написав. Наталка завжди була
єдиним хаосом серед мого порядку. Єдиним вітром. Я був
певен, що просто побачив якусь схожу на неї жінку, але все
ж спогади зовсім забрали у мене спокій, я випив майже пів
пляшки бренді і довго не міг заснути, зариваючись у подушки.
Ми не бачилися вже п’ять років. Пам’ятаю, як зараз: я заходжу
з квітами в її кабінет, а її немає. Поїхала, мовляв, до хворого
батька в Аргентину, звільнилася й поїхала. Ні, нічого передати
не просила. Ні, адреси не залишала.
Я жив далі, як і жив раніше. За точним графіком, слідуючи
своїм звичкам. Проте щоразу по обіді я прикипав поглядом
до вікна, вдивляючись на дорогу й чекаючи на восьмий авто-