Тьмяне зображення морської панорами: саме лише море, сонце вже майже зійшло над широкими його водами, усе навкруги осяяне сріблом, і немає навіть натяку на перспективу берега десь вдалині. Хвилі здіймаються одна над одною, б’ються по борту корабля, з якого ведеться зйомка. Чоловік за кадром щось кричить своєму товаришу, котрий стоїть внизу, нижче по палубі. Той киває та махає у камеру. Зображення наближається до нього, можна роздивитися його розмиті через відстань риси обличчя: прищурені очі, тонку посмішку, чорні вуса. На чоловікові — смішна помаранчева шапочка. В якусь мить вітер ледь не зносить її, але чоловік встигає вхопити її. Крізь виття вітру ми чуємо сміх оператора, наостанок він кричить чи то тому чоловікові внизу, чи то морю навколо:
— Нормально ідемо!
У правому нижньому кутку помаранчевим світиться дата: 28.09.1996. Тут зображення зникло з екрану.
Зрозуміліше нічого не стало. Хіба що навпаки…
На мить мені згадався «Дзвінок» Хідео Накати. Що за дурниці.
Екран телевізора миготів, спалахував синім, потім — розмитим зображенням старого запису, зробленого на любительську камеру, після чого вкрився шершавим білим шумом. Кімната розчинилася в ньому.
КАСЕТА
Чорні хвилі билися по сталевому борту, з гуркотом розбивалися об нього, білими бризками розсипалися на всі боки.
На сході займався ранок. Тут же ще панувала ніч.
Тут, серед безкрайнього океану, у відкритому морі, де окрім води можна побачити лише небо, яке і саме так часто наповнене водою, що може здатися, немов ти загубився у гігантському акваріумі, — важко було повірити в існування землі. Звичайні люди перетворюються на аргонавтів, судно — на єдино можливий дім, земля — на сон, згадку, мрію. Тут важко повірити навіть у те, що вода насправді прозора. Не блакитна, не чорна, не зелена, не синя, не кольору очей твого першого кохання, не кольору хмар; що вона — не важке каміння, що розбивається бризками, коли зустрічає нас на своєму шляху; що вона і справді випаровується. Що вона — не жива.
У морі ти забуваєш, яким був на землі. Стаєш іншим, а може, — справжнім. У морі ти — його частина. Хвиля. Тут, за великим рахунком, різниця між частинкою і хвилею майже не має значення. Море — як світло.
На сході займався ранок. Багаті розсипи зірок у чорному небі одну за одною, цяточка за цяточкою змивала світанкова хвиля зі сходу.
На носі довгого судна — величезної машинерії, що дивом техніки та механіки трималася на плаву — стояв чоловік. Чоловіка звали Сергієм. Він був молодим. Це його перший рейс. Четвертий місяць у морі. Він майже не сумував за землею. Але дуже сумував за тими, хто залишився там без нього.
Сергій вдивлявся у довгу, безперервну смугу рожевого світла, що відділяла море від неба і замикалася колом за його спиною, перетворюючись зі світла на тінь. Йому вкотре вже спало на думку, що у морі розумієш людей, які у давнину вірили, що земля пласка. Як тут не повірити в це, якщо просто зараз він стояв посеред широкого диску, що переривався лиш смугою обрію.
— Знову не спиться? — почув він за спиною знайомий голос.
То був його товариш, можна сказати — друг, хоча цим словом Сергій звик не розкидатися. Але з Остапом усе було простіше: простіше слухати, простіше сходити на землю та відпливати від неї, простіше говорити та ділитися тим, що і собі не завжди відкриєш, простіше називати другом. Такий вже він був.
Остап провів у морі вдесятеро більше часу, ніж поки що випало Сергію. Скільки ж Остапу було років, звідки він був родом, чому обрав саме таке життя — серед безкінечних хвиль, далеко від дому, та і чи був у нього дім, який по-справжньому можна було б так назвати, — ніхто на борту не міг точно сказати. Такий вже він був, Остап.
Він стояв за його спиною: руки в кишенях, смішна шапка на голові (that's kinda my thing, you know, — так він говорив про численні свої капелюхи), безтурботна, мов вітер, незмінна усмішка на засмаглому обличчі — не треба було дивитися на нього, аби знати, що саме так він зараз і виглядає.
— Якось так, — невизначено відповів Сергій, не відриваючи погляду від обрію.
— І чого? — Остап витягнув руки з кишень, запалив.
Крихітний помаранчевий вогник на кінчику його цигарки став першою звісткою ранкового світла на цій половині водяного диску — світанок ще не встиг докотитися аж сюди.
— Та так…