Сергій зам’явся. Йому хотілося поговорити про це з кимось, але він не був впевнений, з ким, та й чи потрібно це взагалі. Хоча море завжди спонукало до чесності, моряки не часто вели відверті розмови. Значно частіше вони їх щосили уникали.
Море любить чесність. Але не завжди вона є його вимогою до тебе. Врешті, достатньо бути чесним із самим собою, аби воно тебе прийняло, — так принаймні вважалося. Про чесність один з одним мова не велася. Тим паче ніхто її не вимагав від тебе.
Але що робити, якщо сам не можеш зрозуміти, чи чесний ти із собою? Що робити тоді?
— Остапе… Тебе хтось чекає на березі?
Світанок підкрадався все ближче, морські хвилі вже не здавалися чорними чи навіть темно-синіми. Вони швидко сірішали, у кожній крапельці, що вливалася до безкінечних хвиль, сяяло срібло. На сході над водою з’явився полум’яний краєчок сонця. Вода навколо нього засяяла червоним золотом, що розплавлялося у густому оксамиті далі по лінії горизонту.
— Усіх хтось чекає на березі, — промовив Остап, випускаючи цівку диму з рота.
— Але тебе хтось чекає? — Сергій вже не дивився на схід, він дивився прямо в Остапове обличчя.
Той ледь помітно примружився.
— Але мене хтось чекає, — нарешті ствердно відповів він і знов затягнувся.
— І ти впевнений у цьому? Впевнений у тому, що поки тебе не було, нічого не змінилося? Що повернешся, і все буде так, ніби ти і не йшов у море? — Сергій і сам не очікував, що це врешті прорветься назовні, що в кінцевому рахунку дамба не витримає.
Остап помовчав.
— Ні, — тут у Сергія впало серце. — Звичайно, не буде так, ніби ти не йшов у море. Уже ніколи нічого не буде так, ніби ти не йшов у море.
Тобто страх таки справдиться…
Тепер сріблом сяяв ніби увесь світ навколо: і вода, і небо над нею, і лише сонце золотавим серпом розрізало, плавило те срібло.
— Але я впевнений, що на мене чекають, — продовжив Остап. — Звичайно, я певен. Бо який тоді в усьому цьому сенс, правда?
Важка хвиля вдарилася об борт, розлетілася білими солоними бризками навкруги. Нечасто на світанку за чистого неба море так поводиться. Тут, як і ще багато в чому, воно схоже на людину: ти можеш думати, що розгадав його, зрозумів, чого чекати, бо все говорить про це, але насправді усе виявляється значно складнішим.
І справді, який в цьому сенс, якщо нема куди… Ні, нема до кого вертати?
Сергій подивився у важкі океанічні хвилі, Остап загасив цигарку.
— Не сумнівайся у тому, в чому тобі не давали приводу сумніватися, — знов заговорив він. — Буде тобі порада від «морського вовка», — і засміявся, не тому що було смішно, не так, як від жарту. Засміявся він так, як сміється людина, котра звикла сміятися тоді, коли слів уже було сказано більше, ніж насправді було потрібно. Все ще сміючись, він натягнув свою помаранчеву чудну шапку на голову Сергія. — І шапка тобі буде від морського вовка. Щоб не забув про те, що я тобі сказав. Зрозумів?
Сергій хотів щось сказати у відповідь, але тут над ними пролунав голос їх товариша:
— Гей! Нормально ідемо!
Сергій ледве встигає вихопити у вітру Остапового помаранчевого капелюха, махає рукою у відповідь. У чоловіка нагорі камера у руках — вони домовилися зняти цей рейс клаптиками — коли виходитиме — на плівку, аби залишилося щось на пам'ять.
— Нормально! — гукнув Сергій у відповідь, і нова хвиля розбилася об борт. І вже тихіше додав, ніби сам собі: — Інакше приводу думати немає…
Чоловік з верхньої палуби пішов. Десь пішов і Остап.
Сергій знову залишився сам, але скоро і йому треба вже йти.
Він дістав із кишені акуратно складену світлину. З неї йому посміхалася дівчина.
У морі з цією фотографією він не розлучався.
На зворотньому боці знімку дівчина, якій він освідчився півроку тому, написала йому, що чекатиме на нього і сумуватиме.
Уже кілька днів Сергія не полишали думки про те, що могло б змінитися за ці місяці, поки його не було вдома.
Сонце нарешті повністю зійшло над океаном.
Море потрохи заспокоювалося.
За кілька днів він зможе з нею поговорити — попереду порт, земля під ногами і телефонний зв’язок…
Нічого не змінилося. Вона писала, що чекатиме на нього. А це означає, що думати інакше у нього не було жодного приводу.
6
У кухні пахло кавою: розчинною, поганенькою, але від того якоюсь особливо бажаною.
За вікном густе віття розкинула абрикоса, стиглі плоди міцно сиділи у неї на гілках-руках. За гіллям виднівся сусідній будинок. Супермаркету, до речі, видно не було.