Було у Степовому дещо цікаве. Це місто рано лягало спати. З першими сутінками вулиці починали порожніти, люди ховалися за важкими дверима, щоб знову вийти надвір при світлі сонця. Могло скластися враження, що тут усі бояться темряви.
Центральні вулиці пірнали у густу темряву, де-не-де проріджену тоненьким плетивом світла зірок та тьмяним сяйвом старих ліхтарів. Нікого на них не було, окрім останніх відчайдухів — тих, хто відмовився продавати таємницю нічного міста яскравим вогням розважальних центрів. Звичайно, якщо побути тут довше, ніж кілька днів, дізнаєшся, обов'язково дізнаєшся, що ніхто тут не боїться темряви. Який абсурд, які дурниці! Ну, принаймні не більше, ніж у будь-якому іншому місті. Знайдуться і ті, звичайно, хто справді боїться. Але їх не буде більше, ніж деінде. І тоді відкриється колюча правда: не всі люди ховаються по домівках, але нікого немає на вулицях, бо більшість міста набивається до величезного павільйону на його північно-східній околиці. Колись там була велика фабрика, хоча зараз ніхто і не згадає, що на ній виробляли. Втім, її досі називають фабрикою — це величезний торгівельний центр. Усі там.
Я дивилася у вікно, спостерігала, як сонце обережно ховається за похилими дахами, як останні перехожі забігають до вже темних двориків. Щось у цьому було… Заспокійливе. На мить мені навіть здалося, що щось у цьому було рідне.
Можливо, так і було насправді.
9
Щоранку у цій квартирі мене будив один погляд, що (я знала) не моргаючи спостерігав за мною.
Звичайно, це був Кіт — він сидів на порозі кімнати та не зводив з мене очей.
Прокинувшись, першим з усього, що оточувало мене, я бачила саме його.
Хвилину чи, можливо, більше ми просто дивилися одне на одного. Аж поки Кіт не здавався і не відводив погляд першим. Після чого він старанно робив вигляд, що мене у кімнаті не існує. Чи не існує взагалі.
Тоді я щось йому говорила. Комплімент пухнастому хвосту чи чорній гладенькій шерсті. Іноді — лаяла за те, що так високо лазить по деревах та підвіконнях.
Кіт незмінно гордо задирав носа та ігнорував мої старання йому сподобатися. Врешті я полишила ці потуги. Єдине, що змушувало Кота поводитися більш-менш по-котячому — це рожевий пакетик корму в моїх руках.
Кімната, яку мені потрібно було прибрати від мотлоху, у денному світлі виглядала дещо інакше, ніж коли я вперше зайшла до неї серед ночі. Вона вже не здавалася безкінечною у своїх розмірах, а навпаки — була аж замалою, донесхочу набитою речами, від надміру яких, здавалося, от-от вибухне. Пилу на них виявилося навіть більше, ніж я думала і ніж тоді зміг виявити у темряві тонкий промінь телефонного ліхтарика. Щільно розсипаними острівками речі, стоси речей, їх завали та нашарування виринали з-під моря пилу, що був тут усюди: на підлозі, на вертикальних і горизонтальних поверхнях, у повітрі… Море це не обмежувалося самим лише фактом свого існування, а вочевидь, намагалося підтопити і острівці, набігаючи на них хвилями сірості. Лише сам вигляд пилу змушував мене кашляти.
Колись на очі мені потрапила одна дуже неприємна (але від того, мабуть, і правдива) стаття про те, з чого насправді складається пил. Переказувати її зміст не буду: ви, напевне, уже знаєте самі, з чого, чи, можливо, здогадалися зараз. Що й казати, масштаби запиленості у мене не викликали жодного захвату.
Кіт же, з іншого боку, пил цей обожнював. Зовсім не схоже на кота. Його було важко зрозуміти. Втім, те саме можна сказати і про решту котів. А може, і не тільки про них.
10
Перші кілька днів у місті минули швидко.
Я багато гуляла.
Взагалі люблю гуляти навмання. Так вірогідність того, що натрапиш на щось особливе, щось цікаве — значно вища, ніж якби ходив по знайомих маршрутах, в яких ти впевнений.
У незнайомих містах так робити значно простіше: принаймні ноги самі тебе точно не винесуть туди, де ти вже мільйони разів бував.
Сонце було моїм постійним супутником.
Його тут взагалі було багато.
Один з таких днів запам'ятався мені особливо. Тоді увесь ранок я порпалася серед старого непотребу у кімнаті, витягуючи на світ Божий з гір пилу усе на світі: від колючих поїдених міллю пледів та книжок з ботаніки із пожовклими від часу сторінками до вицвілих фотокарток, на яких уже нічого не розбереш, та моторошних у своїй старості та занедбаності дитячих іграшок. Якби серед них знайшлося і щось забуте чи загублене мною, я б, мабуть, не хотіла це побачити у такому стані. Іноді забуття, як і незнання, — це краща альтернатива.