На одному з будинків я помітила непримітну вивіску, що світилася м'яким неоновим сяйвом у вечірній легкій, мов шалик, темряві. Напис на вивісці миготів, як від перепадів напруги. Здалеку прочитати його не можна було: букви ніби написали від руки нерозбірливим, закрученим почерком. Щось у цьому було ніби привітом з 90-х. Чи взагалі нізвідки. Зустріти таку вивіску серед цих вузьких вулиць було несподіванкою.
Підійшовши ближче, я розібрала нарешті напис: «Кав'ярня Кука», — промовляв він. Оригінальна назва.
За скляними дверима ледь помітно мерехтіло світло. Вони виходили з кута будинку, на першому поверсі якого і розташувалася кав'ярня. Над дверима у вікнах теж було світло. Перед одним з них на протягнутих прямо над вулицею мотузках сушилася білизна. Напис на вивісці підсвічував неоновим рожевим світлом краєчок простирадла.
Довго думати мені не довелося: я штовхнула двері…
…і опинилася у невеличкій напівтемній залі. Світла тут було не багато: декілька жовтих ламп під стелею з матовими абажурами, які майже нічого крізь себе не пропускали, та два невеликих вікна в одній зі стін, світло від яких падало хіба що на столики поруч. Решту ж стін займали географічні карти — з усього світу, судячи з їх обрисів. Були карти звичайні — які ми бачимо щодня у школах, карти не зовсім звичайні із Китаєм чи Австралією у ролі центру світу — які, втім, щодня бачать у школах діти з інших країн та континентів, карти «під старовину» та, здається, направду старовинні, карти справжні та карти вигаданих земель, карти, карти, карти… Декілька простих столиків коло вікна, завішаного золотавими вогниками, прості стільці, присунуті до них, і жодного відвідувача. Біля дальньої стіни — шинквас, за яким… Власне, за ним я побачила хлопця, вочевидь, баристу.
Зовні та всередині це місце ніби не було… Цілісним. Їх з'єднував, здається, лише обов'язок бути таким — вимога простої просторової логіки. Коли пройдеш крізь одні двері, навряд чи вони приведуть до якогось іншого простору, окрім того, що знаходиться прямо за ними. Якби не це, двері з рожевою вивіскою над ними та мокрою білизною у вікні вище навряд чи привели б до сутінків всередині кав’ярні.
Нарешті мене помітили з-за стійки з кавовими машинами, стаканами та чашками, скупченими там у повному безладі.
— Гей, Ви там! Ви часом не привид? — худорлявий хлопець-бариста з горням в одній руці та рушником — в іншій, примружуючись, вдивлявся туди, де стояла я.
Я навіть не одразу зрозуміла, що це він до мене і що він взагалі щось сказав — настільки це були невлучні слова. Хлопець же вже встиг вийти з-за шинквасу. Він виявився не просто худорлявим, але і дуже високим. На носі — окуляри в роговій оправі. У руці — те саме горня.
— О, ні, це мені здалося, вибачайте, — сказав він за мить. Розчаровано так сказав.
— А Ви чекали на привида?
— Ну, як Вам сказати…
Я вже підійшла ближче і хотіла ще щось запитати, як тут з-за стійки пролунав ще один голос — тоненький, дзвінкий:
— Матвію, то Готвальд?
— Ні, — поспішно відповів хлопець, — то не він.
Питання, хто такий Готвальд, мучило мене ще довго, але відповіді на нього я так ніколи і не отримала.
— Ви чогось хотіли? — хлопець знову зайшов за стійку і почав там із чимось поратися.
— Ну… Це ж кав’ярня? — Цікаво, на що він сподівався взагалі. Чого може хотіти людина, котра зайшла до кав'ярні? Питання з моїх же вуст прозвучало чомусь невпевнено. Не так, як мені б хотілося, аби воно прозвучало.
— То Вам кави? — хлопець поправив окуляри.
Я кивнула і подивилася на широку чорну дошку над головою Матвія (так його, здається, звали). Білою крейдою таким самим нерозбірливим почерком, яким було виведено неоновими буквами назву кав’ярні зовні, на ній нерівними рядками було записане меню.
«Кава заварна з м’ятою», «Лимонна кава з-під пресу», «Заговорені зерна», «Трояндова кава», «Газетна кава», «Кава з огірковим сиропом» і ще багато нісенітниць.
— Наші оригінальні рецепти, — з гордістю мовив Матвій.
З-за стійки випірнула кучерява дівоча голова і власниця тоненького дзвінкого голосу додала:
— У нас не буває випадкових гостей, маєте щось скуштувати. Повірте, Ви тут не просто так.
Я і сама вже нітрохи не сумнівалася в тому, що тут я не просто так.