Ви знаєте, скільки діти в середньому сміються на день? 400 разів! Тепер спробуйте вгадати, скільки разів на день сміються дорослі… 15. Bay. Є про що подумати. Здається, я готовий до слів своєї шкільної вчительки додати ще окремий пункт про сміх: не посміявся жодного разу за день — прожив його дарма. Смійтеся частіше. Я вас серйозно прошу.
І от вам іще цікавинка: чоловіки сміються, виявляється, в середньому довше та частіше за жінок. Навіть не знаю, в чому тут справа.
О, іще от вам! Кожної миті на землі 0.7 відсотків населення — п’яні.
І…
Хоча щось я забалакався. Свою норму на день вже, виходить, перевиконав…
13
Квартира зустріла вже звичною темрявою. Дотягнувшись наосліп до вмикача світла у коридорі, я скинула кеди, розпустила волосся і навшпиньках, обходячи коробки з бабиними речами, що мов острівці були розкидані по всьому коридору, пробралася до ванної кімнати.
Після холодного душу та чашки м’ятного чаю вирішила на секунду зайти до заваленої мотлохом кімнати.
Хоча я вже встигла трошки порозгрібати деякі речі з тих, що населяли її, на її зовнішній вигляд це ніяк не вплинуло. Речей, здавалося, менше не стало. Якщо навпаки — не побільшало.
Вони були всюди.
Раптом тишу перервав дзвінок у двері.
За ними стояв сусід — той самий хлопець, що розказував мені про двері. Я відчинила не вагаючись.
— У Вас цукру не знайдеться? — одразу запитав він. І додав: — Серйозно, у мене скінчився, іти поночі нікуди, а чай без цукру пити не можу, а не пити чай ввечері теж не можу, і…
Я пропустила його вперед:
— Заходь, я якраз хочу теж попити. Якщо ти не проти.
Андрій зрадів, але разом з тим і зніяковів:
— Я не… Ну… Не проти, ні, звичайно, просто…
— Заходь, я не кусаюся.
….
— І знаю, що ти теж не кусаєшся. До того ж я хочу тебе про дещо спитати.
Андрій ще кілька секунд м’явся, але врешті все ж зайшов до коридору. Коли я зачинила за ним двері, він задоволено кивнув.
— Правильний скрип, хороший, — пояснив він.
Уже на кухні, коли чайник було поставлено грітися і ми обидва всілися за стіл, я запитала:
— У вас тут всі дивні, чи як? Тобто… Не ображайся, це зовсім не погано, просто… Трохи незвично. Ти прислухаєшся до дверей — вперше в житті я бачу когось з таким… захопленням. Я влаштувалася працювати до кав’ярні… «Кав’ярня Кука», тут зовсім недалечко, може, був?
Андрій ствердно закивав головою:
— Та, круті чуваки! Моє улюблене в них — це бананово-кокосовий кавовий лід. Краще не вигадаєш!
— Хм-м… Це я ще там не куштувала. Звучить безпечно.
— Так і є, — засміявся Андрій.
Ми трошки помовчали, кожен думаючи про бананово-кокосовий кавовий лід, і я продовжила:
— Ну, так… І от Матвій з Сашою навіть. Та і сама кав’ярня. Місто, мабуть, ціле таке… Ну, ти розумієш. Я з такими темпами скоро сама одивачуся. Чи щось типу того. Не знаю, як пояснити… Це не те щоб погано, зовсім ні. Просто… Атмосфера тут… Незвична. Це так завжди чи мені щастить?
Андрій трохи непевно кивнув.
— Ти ж не думаєш, що вони, і я разом з ними ненормальні чи ще щось таке? — запитав він.
— Дивні — так. Чудернацькі. Незвичні. Можливо, навіть незвичайні чи надзвичайні. Але не більше того.
Андрія така відповідь цілком задовольнила.
— Чайник, — сказав він раптом.
— Е-е-е… Що чайник?
— Кипить чайник.
— І правда.
За хвилину перед нами стояла пара великих горнят чаю. Внизу під вікнами тихо прошурхотіла асфальтом самотня автівка.
— Бабуся, що тут жила, здається, теж дивачкою була неабиякою.
Андрій ствердно кивнув і всипав до свого горняти дві столові ложки цукру, ретельно перемішавши з чаєм.
— Це точно.
Він відпив трохи чаю.
— Смачно.
Я кивнула. Смачно — не те слово: я заварила чай так, як заварювала його в дитинстві на дачі з батьками: чорний, з листочками смородини для аромату та смаку. Дуже літній, дуже смачний то був чай. Тепер же він став ще і дуже ностальгічним.
— Ти щось знаєш про речі, що назбиралися у цій квартирі? — несподівано навіть для самої себе запитала в Андрія.
Той на диво кивнув. А потім кивнув у бік коридору, де нагромаджувалися одна на одну коробки, повні старого непотребу, винесеного мною з кімнати.
— Якщо я правильно розумію, про що ти, — то так.
— Чиї вони?
Андрій знизав плечами.
— Багатьох людей.
— Це я знаю…
— Я знаю, що бабуся ця… Як її звали, до речі? Навіть не згадаю її імені…