— Не знаю. Я тут через дядька, це тепер його квартира…
— А, так, бачив цього твого дядька. Цікавий чоловік. Його ти, мабуть, теж дивним обізвала би. Я не ображаюся, — додав він. — Я розумію, про що ти… Тому і кажу, — він помовчав. — Так от, про бабусю… Вона збирала загублене. Якось так. Приносила все сюди. Уже не знаю, навіщо, але деякі люди знали про це і іноді приходили до неї — на удачу: раптом те, що вони загубили, знайдеться тут? Деяким щастило. Але частіше все-таки ні. Та і не багато людей про це знали… Мені про все це моя бабуся взагалі розповіла. Ще коли я до молодшої школи ходив і страшно боявся цієї, значить, бабці. А тоді якось загубив іграшку… Калейдоскоп. Я його просто обожнював, він ніби відкривав мені новий світ, прихований, химерний… Тоді мені якраз пощастило. Вона знайшлася саме у цій кімнаті, — він знов кивнув в бік коридору, з якого можна було потрапити до кімнати. Знову сьорбнув чаю. — Смачно. Що ти туди додала?
— Смородинове листя, — коротко відповіла я. Думки вже були далеко.
Якщо всі ці речі хтось колись загубив, то цілком вірогідно, що якісь з них ці хтось хотіли б знайти, повернути… Можливо, серед речей цих є щось важливе, або наприклад, щось пам'ятне… Або просто — якась дрібничка, яка нагадає її власнику про якийсь приємний день чи спогад. Причин може бути безліч насправді, але навіть це не важливо.
Однаково мені потрібно позбутися цього мотлоху. Тепер, коли я подумки назвала мотлохом старий бабин крам, одразу ж виправила себе. Можливо, для мене це і мотлох. Але для когось… Для когось він може щось означати.
Я збиралася просто викинути все це. Відвезти на переробку… Будь-що. Нова перспектива впоратися з безладом в кімнаті, що з’явилася щойно — стихійно, несподівано, — здавалася непридатною для втілення.
Речей тут сотні, якщо не більше. Знайти хазяїна кожної, мабуть, просто неможливо.
Погляд упав на коробку, нещодавно визволену мною з безкінечного моря мотлоху. Що ж, принаймні, на неї у мене вистачить сил і часу. Не дарма ж саме ці речі так зберігалися. Мабуть, не дарма… Хоча і це буде складно.
І все ж…
— Треба буде спробувати, — Андрій знову втрутився до моїх думок.
— Так, мабуть, і справді.
— От тільки де їх узяти…
— Кого? — не зрозуміла я.
— Ну, як! Смородинові листочки. До чаю.
— Так прямо під вікнами — кущі.
— Справді? Ніколи не помічав…
Ми ще трохи посиділи разом на кухні, а потім Андрій пішов, забравши з собою ще трохи цукру («Так незручно, але… Я поверну, чесне слово! Просто ще ж ранок завтра…»), і я залишилася сама. Ми так і не перетнулися більше жодного разу до кінця того літа.
На годиннику був початок другої ночі, коли я вкладалася спати.
Заснула, затиснувши в долоні камінчик-талісман, на заплетеному до товстої коси волоссі, думаючи про те, як зможу повернути спогади хоча б комусь. А це, мабуть, не найлегша робота. Втім, така робота при тому має бути і однією з найприємніших.
Питання було лише в тому, як саме це зробити.
КВИТОК
Ася була фаталісткою, тому коли вона спізнилася на два потяги поспіль, то вирішила, що так було потрібно Всесвіту. Незрозуміло, правда, для чого йому могла знадобитися така жертва. Але розуміти Всесвіт — то і не її справа, правда ж? Ася так думала.
Тоді нічого не віщувало біди. Квитки вона роздрукувала вчасно (пам'ятаючи про сумний досвід, коли саме через те, що не роздрукувала замовлення з Інтернету, запізнилася на потяг) — спеціально з'їздила на вокзал за кілька днів до виїзду. Речі зібрала ще зранку: лишилися самі дрібниці. Потяг увечері. Усе було під контролем.
Годині о третій Ася вирішила трохи відпочити, бо знала, що вночі може не пощастити з сусідами (а це з її залізничною кармою майже невідворотно) і поспати вже не вийде. Налаштувала будильник на телефоні, поставила його на зарядку — аби він точно не вимкнувся, поки вона спатиме. І заснула.
Треба було тоді подумати, що це не найкраща ідея. Треба було, але вона не подумала. Тому що хто взагалі про таке думає, коли вже до всього наче готовий і провал неможливий? От-от.
Треба було подумати, що немає нічого неможливого — це за свої двадцять один неповний рік можна вже було засвоїти. Мудрість з розряду «не кажи гоп, доки не перестрибнеш», але чомусь важко дається. Так важко, що років досвіду так і не вистачило.
Прокинувшись, Ася спершу зраділа: навіть раніше за будильник! Потім простягнула руку до телефона — перевірити, наскільки раніше. І виявила, що він розрядився. З півхвилини Ася намагалася його таки розблокувати, до кінця, вочевидь, не усвідомлюючи ситуації. Коли ж до неї дійшло, що телефон не просто противиться, але взагалі не має змоги зараз бути розблокованим, її накрила паніка. За вікном — темрява. Годинника ніде не видно.