Вона зірвалася з ліжка, збила свою валізу, забила ногу, підскочила до вмикача світла, натиснула і… Нічого не трапилося. Дідько!
Світло.
Вибило світло.
За хвилину, а може за п'ять вона таки спромоглася навпомацки знайти свій годинник. 19:56.
«Так. Спокійно. Дихай, — сказала вона собі. — Усе погано, але не занадто. Поїзд за годину. Трошки менше. Зараз викличеш машину, приїде таксі, встигнеш. Нічого страшного. Все нормально».
У телефоні є купа номерів таксі. Прямо по всіх вона і подзвонить. Все-таки 30 грудня. Вечір. Київ. Треба якось підстрахуватися. Що більше, то краще.
Пальці впевненими рухами натиснули на потрібні клавіші на телефоні самі і… Нічого не сталося. Отуди к бісу, він же розрядився!
Дідько-о-о!
Не їхати — взагалі не варіант.
19:59.
Час ще є. Купа часу. Аби доїхати — точно вистачить.
Миттю накинула на себе приготований одяг (слава Богу, хоч подумала про це!), схопила валізу та сумку, вимкнула світло (просто тицьнула по вмикачу на автопілоті — все ж, світла того клятого не було!), вибігла, рішуче зачинила двері. Стояти п'ять хвилин перевіряти, чи точно зачинила, як вона це робить зазвичай, зараз часу зовсім немає, тож бувайте, двері, не підведіть.
Коридор освітлювався рівним світлом. «Прекрасно! Це означає, що лише я така везуча, і світло вибило лише у мене в кімнаті», — думала вона, рішуче прямуючи у кінець коридору з важкою валізою і розмірковуючи про те, чи лишився хтось взагалі у гуртожитку напередодні свят — адже від цього залежало те, чи зможе вона викликати таксі.
Лише після того, як на її стукіт не відповіли коло вже четвертих за чергою дверей, прийшло осяяння: Господи, ну і дурепа. Внизу сидять вахтери. Можна було не витрачати час на це колесо Фортуни, а одразу спуститися до них. Зла сама на себе, вона дотягла свої речі і саму себе до ліфта і тиснула на кнопку виклику, аж поки він не приїхав і автоматичні двері не відчинилися перед нею.
На вахті панувала звична там атмосфера розслабленої настороги. Сонні вахтерки дивилися телевізор (черговий дурнуватий серіал; «Она тєбя любіт!» — «Но она нє может любіть мєня!», — лунало з динаміків): одним оком вахтерки висловлювали глибоку занепокоєність тим, що відбувалося на екрані, іншим — придирливо роздивлялися тих небагатьох, хто входив до чи виходив з гуртожитка. Здібності їх явно були свого часу недооцінені: Юлії Цезарі — не більше, не менше.
На Асю, що вилетіла з ліфта, навантажена речами, зі збитим диханням, нерозбірливим лепетом та активною жестикуляцією обидва правих ока цих стражів порядку подивилися не просто придирливо, але і з певною долею «о Господи, ну що там іще». Судячи з усього, вони одразу зрозуміли, що з цією захеканою дівчиною доведеться повозитися, але і з серіалом прощатися їм зовсім не хотілося.
Нарешті одна з них милостиво розвернулася до дівчини, що підбігла до стійки, і байдуже подивилася на Асю обома очами. При чому зробила вона це з таким виглядом, ніби Ася була кішкою, яка щойно помилилася із місцезнаходженням лотка.
— Я… Ви… — захекана Ася ледь видавлювала з себе слова. — Можна від Вас таксі викликати? Я на потяг запізнююся…
Такі слова перемкнули жінку за стійкою в інший режим: з діловито-байдужого «дай мені додивитися серіал» на співчутливо-дбайливий «Боже, дитино, ну як же ж так».
Правильно набрати номер хоча б однієї зі служб вдалося з третьої спроби, а дочекатися, коли оператор на тому боці нарешті підключиться до лінії — взагалі з четвертої. Час ішов. Годинник показував 20:14. Усе ще не безнадійно.
Отримавши стандартне «Ми надішлемо Вам повідомлення, коли знайдемо машину», Ася поклала слухавку і почала нервово міряти кроками фойє гуртожитку. До кожної стіни її супроводжували співчутливі та зацікавлені у розв'язці спектаклю очі вахтерок.
Телефон сповістив про отриману смс десь хвилини за чотири після дзвінка. Ну звісно ж, машин в районі не опинилося. Хто б оце сумнівався.
В паніці по пам'яті набравши інший номер і дивом потрапивши за адресою, Ася замовила машину в іншій службі, і вони пообіцяли знайти автівку. О 20:35 машина знайшлася. Приїде за п'ять хвилин. На потяг вона не встигне в жодному разі. Ніхто так швидко не довезе її до вокзалу. Навіть Супермен (на якого надії тим паче не було).
Усвідомлення того, що поїзд пропущено за таких ідіотських обставин, прийшло не миттєво. Асі знадобилося на це хвилини три. Тік. Так.