Хоча… Може, трапиться якесь диво? Іноді поїзд відходить від платформи не одразу… Надія є!
Так вона думала, ще коли поспіхом прощалася з вахтерками, вибігала з гуртожитку просто у снігову бурю (ніби у такий вечір могла бути інакша погода), намагалася визначити своє таксі з-поміж решти машин на парковці, забираючись до таксиста «Ви ж до цього будинку?») та повільно від'їжджаючи від гуртожитка. Коли ж вони втрапили до шаленого затору, а час уже наближався до 20:40, Асі стало зрозуміло, що на цей поїзд вона не встигне. Тоді їй стало все одно і на заметіль, і на гудіння автомобілів, що оточували її таксі, і на годинник, крихітні стрілочки якого рахували секунди до відходу поїзда, на котрий вона не встигала.
Втім, відчай швидко минув — розкисати був не найкращий час. Кінець кінцем! Їй потрібно додому! Можна, наприклад… Наприклад, сісти на потяг до Одеси! Чи Миколаєва! Так, точно, вони сто відсотків ідуть ще після 102-го. А звідти все ж дістатися Степового буде і швидше, і простіше. Головне, аби були квитки…
Про планшет з підключенням до інету Ася згадала, лише коли автомобіль нарешті вирулив з затору. Аби точно вже не гаяти ні секунди, витягла його з рюкзака, завантажила з горем навпіл сайт залізниці… Та-а-ак… Київ — Миколаїв. Сьогодні.
Бінго! Удача! Два місця на вагон лишалися вільними. До відправлення 20 хвилин. Треба брати. Картка з собою.
Коли ж авто втрапило у черговий затор, Ася вже купила новий квиток до Миколаєва, перший її поїзд вже встиг вирушити з вокзалу, а до відправлення нового залишалося 15 хвилин.
Чи треба казати, що і на нього врешті вона не встигла?
Забігши нарешті до будівлі вокзалу, перш за все Ася придивилася до годинника на стіні. Чорт забирай! Зору явно не вистачало для такого подвигу. Наручний же годинник ясно говорив, що обидва поїзди її вже відправилися. Велике табло над її головою говорило те саме.
На вокзалі було не проштовхнутися. Люди кидалися хто куди, варто було спотвореному жіночому голосу з гучномовця сповістити про прибуття поїзда чи посадку на потяг. Голос цей губився у стукоті підборів, клацанні коліщат валіз по підлозі, реготі дітей, які збиралися їхати на канікули у гори, судячи з чохлів для лиж за їхніми плечами, та трохи знервованих голосів у розмовах дорослих. Для Асі голос губився ще і у гучних ударах серця, що гупало зі скаженою швидкістю. Що робити?
За наступні 25 хвилин вона дізналася, що аж до ранку поїздів по її напрямку не буде («Дівчино, ну а що Ви думали собі?»), що «їдьте вже додому, завтра поїдете» і що «вибачте, на завтра жодного вільного місця». Ну і, звичайно, купу разів: «дівчино, пропустіть мене, поїзд за п’ять/десять/двадцять хвилин!». Щасливі люди! У когось поїзд був п'ять/десять/двадцять хвилин тому. А то і всі тридцять, якщо вже начистоту.
Розгублена та деморалізована, нарешті Ася відійшла від кас.
Залишився один-єдиний варіант, як сьогодні ввечері все-таки рушити на південь.
Автостанція. The last resort. Але хіба лишився ще якийсь вибір?
Кинувши себе знов надвір, у заметіль, яка і не думала вщухати, і, долаючи снігові заноси, потягла валізу у напрямку «ями» — автостанції коло вокзалу.
Вздовж під'їздної дороги до нього, не зважаючи на погодні умови, звично вишикувалися маршрутки і маршрутники, які, перекрикуючи один одного, закликали сполоханих перехожих, ще й до всього нагружених валізами та сумками, їхати «На Чернівці! На Чернівці!» та «На Харків! На Харків!». Деякі наполегливо запрошували «На Умань!», і нарешті «Хмельницький! Відправляємося за 10 хвилин!». Ну хоч би хтось, хоч би хтось запрошував туди, куди Асі було потрібно понад усе.
Потрібний автобус Ася знайшла далеко не одразу. Поки вишукувала хоч щось, що прямувало би на південь, подумки благала святого Антонія допомогти їй з пошуками. Десь нещодавно почула, що цей святий відповідає за загублені речі, допомагає їх знаходити. Тоді її це вразило: нічого собі, цілий окремий святий, аби шукати загублені у передпокої ключі чи жуйку! Зараз же вона готова була вдатися до будь-яких заходів, лиш би нарешті знати, що таки вибереться з Києва. «Антонію, допоможи знайти потрібну маршрутку… Автобус… що завгодно! Чи втрачений час. Що скажеш, святий? Таке тобі не по зубах, чи не так?».
Побачивши нарешті табличку із написом «Степове», вона зітхнула з полегшенням і майже побігла до неї.
— Дівчино! Дівчино! Ну що ж Ви, не чуєте, чи як? Місць немає, вибачайте.
Її серце було розбито.
Святий Антоній зрадив у найвідповідальніший момент.
Вперше за вечір їй захотілося розплакатися, гірко, як у дитинстві, від безпорадності та відчаю. Ще і холодно; руки-ноги починають замерзати. Ще і клята валіза. От нащо їй стільки речей?! Тим паче, що, вочевидь, нікуди вона не поїде.