Сльози підступали. Вона відчула, як уже почервонішали, погарячішали її очі: ще мить-друга — і сльози котитимуться щоками. У мороз мінус п’ятнадцять.
Тут хтось торкнувся її плеча. Обережно, але наполегливо — цілком точно, не випадково. Вона різко розвернулася, встигнувши стерти з очей підступні сльози. Перед нею стояв якийсь хлопець, по самі очі закутаний у в’язаний шарф. Мабуть, він хотів щось сказати, але вона його не почула, чи шарф не дав йому це зробити, тож він просто махнув рукою, мовляв, «за мною».
А що було ще робити? Звичайно, вона пішла.
Хлопець, на щастя, не виявився маніяком чи будь-ким небезпечним (з таким шарфом — жовтим, з помпонами, він і не міг бути). Та і йти за ним не довелося далеко: він зупинився біля невеличкого фургону, в якому вже сиділи якісь люди, неподалік від виїзду зі станції. Нарешті стягнув той шарф з обличчя і заговорив:
— Ми усі тут трохи у скрутній ситуації, і я побачив Вас та вирішив, що Вам допомога теж не завадила би.
Ася все ще не дуже розуміла, до чого він хилить, хоча промінчик надії всередині неї почав відроджуватися з мертвих.
— Ми тут… е-е-е, — хлопець на мить зам'явся, ніби забув, про що говорив, але швидко отямився: — Вибачте. Довго не спав. Ми їдемо в Миколаїв. Я і ще кілька друзів. У нас ще є два місця в машині. Поїдете?
Ася так втомилася і так перенервувала, сил взагалі не було, щоб боятися та якось страхуватися, і тим паче більше не хотілося нічого вирішувати, розрулювати, вигадувати і вкотре — запізнюватися. Тому вона просто ствердно кивнула. Із запитань у неї було лише одне:
— Ну хоч не Ви водій?
Хлопець, не розуміючи, утупився в неї.
— Ну тобто… Ви ж спати хочете. Сонний водій вночі в заметіль — не найкраща перспектива, ага? — пояснила вона, запихаючи валізу до багажника.
Він глухо засміявся (знову натягнув шарф аж по вуха):
— Ні, водій не я. Я — Микита.
— Ася.
Вона вже залазила всередину салону. Тут було прохолодно. Але принаймні сухо. Вільними лишилися два місця ззаду, перед ними ж уже засинала якась молода пара, а поруч з ними куйовдився якийсь хлопчина у товстезному пуховику. На передньому сидінні поруч з водієм сів той самий Микита та ще якась дівчина.
Ася видихнула.
— А Ви теж у Миколаїв? — обережно запитала вона у хлопця у товстому пуховику, коли все ж таки в думки закралися сумніви.
— Ага. Усе нафіг прої… Пропустив ввечері. Кляті затори.
Вона із розумінням кивнула і відкинулася на спинку сидіння. Нарешті. Можна видихати.
Тут Ася і згадала про свій фаталізм — усе відбувається саме так, як має відбуватися, і веде саме до того, до чого і має привести, помилки немає і бути не може — так воно і було потрібно, але вона просто ще не знала, для чого.
Непомітно для самої себе заснула.
Прокинулася, мабуть, вже за кілька годин від того, що хтось штовхнув її.
Вона шумно втягнула носом повітря та, розплющуючи очі, повернулася туди, звідки її наздогнала чиясь рука.
— Ой, вибачте, я не навмисне.
Поруч із нею хтось сидів. Вона навіть не одразу зрозуміла, де знаходиться, але швидко згадала пригоди минулого вечора, поморщилася, подивилася на сусіда.
— Ви коли встигли приєднатися до екіпажу невдах?
Хлопець поруч із нею гиготнув:
— Непогана назва. Ви вже тоді заснули. Прямо перед тим, як ми рушили.
— А Ви куди?
— Та як і всі — у Миколаїв.
Еге ж, як і всі.
— А котра хоч зараз година?
— Третя ночі.
— І довго ще їхати?
— Та ще години зо дві-три.
— Ясно.
Ася хотіла виглянути за вікно, але воно усе спітніло, а потім замерзло, і замість виду з вікна видно було лише тонку льодову кірку на ньому. Нігтем вона почала вишкрябувати собі маленьке віконечко.
— От саме цим я і хотів зайнятися, — почувся позаду голос сусіда.
— Перепрошую?
— Ну, чого я Вас і розбудив: хотів оце зробити віконечко маленьке. Щоб хоч розуміти, що там назовні відбувається.
Вона кивнула.
А назовні було спокійно. Сніг більше не валив. Може, просто снігопад завершився. Може, вони від'їхали вже достатньо далеко.
Він рівним незайманим шаром лежав на дорозі, на деревах уздовж неї, на полях за деревами.
Відчуття було таке, ніби вони мчали на своїй машині як мінімум крізь безкінечність. Як максимум — через вічність.
Випадкові попутники, у найменш вдалий час для мандрівок, зібрані під одним автомобільним дахом, однією точкою прямують з пункту А в пункт Б через нескінченну зимову білизну. Щось у цій думці змусило Асю внутрішньо затремтіти, хай як банально та заїжджено звучала ця фраза. Щось у цьому було…