Тим часом хлопець збоку знову потягнувся до вікна і почав вичищати більше місця для огляду. Теж хоче дивитися у віконечко, ну добре.
Але коли він нарешті відірвав руку від вікна, логіки у тому, як саме він «пробив» собі віконце, взагалі не було — додатковий кругляшок недалеко від вже зробленого Асею та якісь незрозумілі лінії (трикутнички?) трохи вище.
— Ну ось, тепер готово.
— Дивний погляд на світ, — прокоментувала це Ася.
Хлопець щиро здивувався:
— Дивний? Хоча так… Йому не вистачає вусів.
Ага-а-а… То це…
— Кіт? — вголос продовжила думку Ася.
— Ну а хто ж іще, це ж очевидно, — його щире зачудування з обмеженості Асіного бачення світу та мистецтва не мало меж.
— Не всі тут художники, — не без посмішки озвалася вона.
— Давай ти вуса домалюєш.
— Я не вмію.
— Та годі тобі, вуса і дитина намалювати зможе, — хлопець взяв її руку у свою, підніс до вікна — у Асі практично не було жодного вибору. До того ж все це її дуже забавляло.
Вона «намалювала» котові дещо поламані вуса. Все-таки вишкрябувати їх з криги — не так уже і просто.
— Схоже, наш кіт бачив справжнє життя. Його виростили вулиці, справжній… емм…
— Добре, я зрозуміла, — порснула Ася. — То ти не лише художник, а ще і історії розповідаєш. Цікаво. Що ще скажеш про кота?
— Про кота не скажу, — відповів хлопець. У темряві його обличчя було майже не видно, але Ася була впевнена, що він посміхається.
— Зате можу про решту. Ось наприклад… Водій наш. Чувак, якого ти і по імені не знаєш, — важко було з цим не погодитися. — Він може бути ким завгодно. Може, він студент, якому батьки машину на день народження подарували і ось він їде в Миколаїв на свята тусуватися? Може, він був у Києві у справах. Наприклад, у відрядженні. І от тепер повертається до дружини і маленького сина. Може, він їде погостювати у батьків, бо не бачив їх уже майже півроку — відколи переїхав до Києва. По роботі, звичайно. Може. Але все це неправда.
— Справді? — Ася здійняла брову.
— Еге ж, — кивнув хлопець. — А насправді він тут, везе не знайомих між собою та не знайомих йому людей на південь лише тому, що йому набридло стирчати у Києві на свята. Він тицьнув пальцем у карту України (бо грошей, як ти сама розумієш, на тицяння пальцем у масштабнішу карту немає) і втрапив кудись у невідомо що. Ближче за все до цього невідомо чого опинився Миколаїв. Ну, а нас він підібрав, бо чому б і ні. Як випробовувати щось нове, то з користю чи добром. Це його девіз.
— Ну, припустімо. І як його тоді звати?
— Лукрецій, — без вагань видав хлопчина.
Ася засміялася і тут-таки затиснула рота руками, аби не розбудити решту пасажирів.
— Ну так. Схоже на правду, — вичавила крізь сміх вона. — А тебе як звати?
— Сьогодні це не важливо, — хлопець підморгнув їй. — Сьогодні я Оле Лукойє, тільки по-справжньому.
— Ну, нехай. Про решту пасажирів щось скажеш?
— А чому б і ні, — завзято відповів новоспечений майстер історій та снів. — От хлопець, що сидить біля Лукреція.
— Ага, Микита.
— О, то ви знайомі?
— Побіжно.
Сусід серйозно кивнув.
— А він, між іншим, художник. Так, так, саме так. А дівчина поруч із ним… Її ти теж знаєш?
— Ні, з нею ми не познайомилися.
Він знову киває.
— Дівчина поруч з ним — його модель, позує ню. Її звати Маша.
— Отак просто — Маша? І це після Лукреція?
— Ну вибачай, я ж це не зі стелі беру, — як є, так і кажу. Маша і справді Маша. А Лукрецій точно ніхто інший, як Лукрецій. Знала б ти, скільки йому довелося за своє життя перетерпіти через це ім'я. А в школі… Ну, ти собі можеш уявити, що роблять у школі однокласники з дитиною на ім'я Лукрецій? Отож-бо.
Ми помовчали.
— То мені продовжувати? — запитав він.
— Так, будь ласка.
— Пара перед нами — вони їдуть одружуватися до Миколаєва. Хоча, скажу тобі чесно, вони про це ще самі не знають. Точніше, не знає вона. У хлопця є план. І скажу тобі по секрету, йому вдасться втілити його на сто відсотків. Але розкривати тобі я його не буду. Все-таки розумієш, не моя таємниця…
— Звичайно.
— Чувак поруч з ними не знає, що робить і навіщо, — продовжував говірливий сусід. — Він їде до Миколаєва, аби зустрітися з другом дитинства, з яким вони не спілкувалися роками. Друг цей його багато чого досяг… Ого. А от наш герой, його звати Миколою, до речі, не особливо просунувся у житті. Поки. Доля готує йому дещо краще, але ж він не знає про це…