Феноменальний чувак. Не Микола. Сусід. Говорить, як дихає. Вигадує ж як. Це ж треба.
— А про мене розкажеш?
— А нащо про тебе? Ти про себе і сама, мабуть, знаєш.
— І то правда. Але все ж.
— Ну… Що я тобі скажу… Ти тут опинилася реально волею випадку. Хоча сама у випадковість не віриш. Я правий?
Він був правий і, судячи зі всього, зрозумів це і без її підтвердження.
— Та-а-ак. Їдеш додому. Звичайно, як же іще. І думаєш, що це за комедіанта тобі підкинула доля, фортуна, карма, фатум, що він їде і посеред ночі молотить своїм язиком і молотить. Ага?
— Ага, — Асі і відповідати більше нічого не було потрібно. — А як звати мене?
— Ну що ти оце все намагаєшся конкретизувати. Може, ти — моя найбільша пригода за останні місяці. І я не хочу усе псувати незграбними «мене звати так», «тебе звати так», бла-бла-бла. І взагалі… — він зойкнув. — Послухай моєї поради. Я поганого не скажу. Тобі дуже треба зараз нормально поспати. Завтра зустрічатимеш Новий рік в компанії… Потрібні сили на таке. Правда?
Тут він був правий. Хоча магії у цьому і не було ніякої. По Асі взагалі можна було легко сказати, що Новий рік вона точно не зустрічатиме у тихому сімейному колі, чи взагалі, не дай Боже, сама. І цей хлопець, Оле Лукойє, блін, безсовісно грається з нею. Мов з мишенятком. Ні, він звичайно, кумедний такий, м-м-м… Нестандартний. Але не настільки, аби йому з ходу можна було правити балом.
— Так, мабуть, ти правий. Поспати — гарна ідея. На добраніч, — і відвернулася до вікна.
Хлопець навіть не відповів нічого.
На диво, Ася заснула досить швидко.
Прокинулася вона, коли вони вже їхали по Миколаєву.
Парочка перед нею вже не спала, невпевнений у своєму житті товстун солодко потягувався, а чуваки на передньому сидінні про щось говорили з водієм. Нічного сусіда поруч уже не було.
Ася протерла очі, потягнулася, як могла.
Хлопець попереду озирнувся:
— Доброго ранку гальорці, — сказав він. — Тут сусід Ваш виходив на самому під’їзді до міста… Просив передати Вам.
Він простягнув Асі зім’ятий клаптик паперу.
Ася обережно взяла його.
Це був її квиток — невикористаний. Мабуть, випав з кишені, поки вона спала… Не дивно, що той хлопець здогадався про те, як вона опинилася в машині.
Цікавий тип. Історії, послання…
— Скоро вже залізничний вокзал, — гукнув спереду водій. — Висадити когось?
— Мене, якщо можна, — обізвалася Ася. Якраз від вокзалу ходять маршрутки на Степове.
— Мо-о-ожна, звичайно!
Тим часом Ася роздивлялася квиток. Нічний сусід залишив на ньому коротку записку. На ній косим почерком було написано «Оле Лукойє» і номер телефону. А він впевнений такий! Втім, всупереч будь-яким принципам Асі, це викликало у неї посмішку, а не відразу.
— Під'їхали! — водій пригальмував навпроти центрального входу до вокзалу.
Ася вибралася з машини, водій виліз слідом за нею і допоміг дістати речі з багажника.
— Дякую… — дівчина зам'ялася: вона не знала, як звали цього чоловіка, котрий врятував її від самотнього святкування Нового року у гуртожитку.
— Лукрецій, — підказав водій.
У Асі мало щелепа відвалилася.
Той засміявся, вона почала вибачатися.
Лукрецій, уже застрибуючи на водійське місце, озвався:
— Та не треба, Ви чого! Люблю епатувати людей!
Ох ти ж. Лукойє.
Усю дорогу додому, усі ті 45 хвилин маршруткою Ася стискала квиток із телефонним номером у руці. Вона обов’язково зателефонує тому хлопцеві і запитає, що тут до чого. Він обов'язково їй розповість.
Бо інакше бути не може. Все-таки Ася була фаталісткою.
14
Ранки завжди приходять не поспішаючи. Спочатку зникає одна зірка на небосхилі, потім іще одна, і так — аж поки раптом на небі не залишиться жодної, а натомість його заллє сіре передсвітанкове світло.
Воно огорне все повільно, деталь за деталлю. Ось завидніє пліснява під стелею у куті, надворі заплаче дитина, кіт знову вмоститься на одній з валіз і пильнуватиме невідомо що. З-за привідчиненого вікна доноситимуться неквапливі розмови стареньких, котрі сидять перед під’їздом. Цвірінькатимуть птахи. Ворушитиме листя зеленої абрикоси вітерець. Тоненький промінь сонця ковзне до кімнати, прямо над моїм плечем, пробіжиться нею, щоб зупинитися аж коло дверей. Не встигнеш і оком мигнути, як ранок переборе ніч.
Протяжне ліниве «няв» від Кота відволікло від думок.