Йому завжди вдавалося з’являтися несподівано.
З чого почати, коли щось, що хочеш зробити, не має ні початку, ні кінця? Мабуть, з випадковості.
Тож я вирішила почати з тієї відеокасети, що з усіх речей в кімнаті, а надто з коробки потрапила до моїх рук першою. Я переглядала запис знов і знов в надії знайти в ньому хоча б щось. Хоча б маленьку зачіпку, не помітну оку з першого погляду.
Із запису не було зрозуміло, ні ким був цей чоловік, котрий потрапив на плівку, ні хто знімав, ні де він знімав це відео (окрім очевидного — на судні в морі, але на якому судні? В якому морі?). Єдине, що повідомляв запис — це дата.
Як знайти людину, про яку не знаєш нічого, окрім того, що вона була в морі 28 вересня 1996 року?
Кіт ліниво лежав на столі поруч із ноутбуком, поки я намагалася придумати хоча б щось. Звичайно, безуспішно: шукати людей із запису — все рівно, що шукати голку в скирті сіна. Чи навіть краплю в океані.
І все ж таки… мав бути якийсь спосіб. Як взагалі можна знайти будь-кого? Дати десь об’яву? Де?
У браузері пальці вже невпевнено набрали короткий запит: «як знайти людину у Степовому». Звичайно, якщо виходити з того, що ця людина тут живе…
І результат — майже жодної релевантної інформації. У тому, що Гугл аж надто переоцінений, коли потрібно знайти відповідь на питання дійсно важливе чи менш шаблонне, ніж більшість питань, я впевнилася ще під час навчання. І не помилилася.
Хоча одне посилання таки здалося цікавим.
«Хто шукає, той знайде. Південь. Степове. Кавун FM».
Що ж. Треба буде подумати.
— Ти колись працювала у кав’ярні?
Матвій запитально дивився на мене. У Кука було ще порожньо. Навіть Саша ще не прийшла.
Я заледве знайшла саму кав’ярню: та ніби ховалася від очей перехожих, хоча і була на виду в усіх. Люди, якщо кудись і заходили, то до кав’ярень навколо — благо, їх тут було не одна і не дві. Минулого вечора я, як не дивно, не помітила жодної. Ніби їх і не існувало тоді.
Таки справді — випадкові люди до «Кав'ярні Кука» не потрапляли…
Кавою я насправді ніколи не займалася і зовсім у ній не розбиралася.
Матвій зрозумів це навіть без слів.
— Прекрасно. Я був упевнений, що щось у тебе було. І слава Богу, що ні, — ледь не вперше за все наше коротке знайомство він усміхнувся: — Серйозно. У нас тут… Більше магії, ніж кави.
— Магії?
— Ну, звичайно, не в прямому сенсі, — виправився Матвій. — Але правил особливих у нас не існує. Ми не робимо круту каву. Чи якусь понтову. Не думаю, що знавці навіть назвали би її якісною. Ми просто користуємося тим, що маємо, користуємося цим правильно, і додаємо родзинку, — під «родзинкою» він, звичайно, мав на увазі огірковий сироп та йому подібні. — Так ми стаємо «Кав'ярнею Кука», а не черговою кав'ярнею з лате та капучино, які на кожному кроці, за кожним рогом і ростуть, мов гриби. Так ми стаємо собою. І відвідувачі у нас… Свої. Вірні, їм тут подобається і вони нас ні на що не проміняють. Нам цього більше, ніж достатньо. Ти і сама побачиш. Та і каву цю полюбиш… До неї потрібно звикнути, щоб по-справжньому зрозуміти та полюбити. Все, як і в житті. Нічого нового.
— Кава стала брендом, мейнстримом, атрибутом з картинки нормального чи успішного життя, — продовжував Матвій. — Ми відмітаємо ці стереотипи, ми не приймаємо та тим паче не просуваємо їх. Для нас кава — це…
Двері кав'ярні дзеленькнули і на порозі опинилася Саша, захекана, кучеряве волосся стирчить на всі боки.
— Вибач, вибач, вибач мільйон разів! — загомоніла вона, пробираючись крізь стільці у залі. — Я знов запізнилася, прощення мені немає і не буде, але що робити, я просто допомагала Тимкові… Це собака такий, у дворі нашому живе, — пояснила вона мені. — Не буду казати, що я так більше не буду, тому що буду. Тому просто змирися.
Матвій знизав плечима. Мовляв, ну що з нею робити.
На більше емоцій його викликати не вдалося.
— То що там з кавою для нас? — довелося перепитати, пропустивши ураган на ім'я Саша до кухні.
— А, мабуть, так і краще, — сказав Матвій. — Думаю, ти і сама розберешся і все зрозумієш.
Я повела плечами. Подивимося…
— То чим займемося сьогодні?
Це виявилося не складно. Розібратися з кавовою машиною не склало великих труднощів, а справлятися із джезвою я вже все-таки уміла. Цих навичок виявилося достатньо, аби готувати більш-менш пристойну каву. Усе найцікавіше починалося там, де до більш-менш пристойної кави потрібно було додати якусь «родзинку». Двічі за день родзинки довелося додавати в прямому сенсі. Втім, я покладалася на інтуїцію у цих «кукових експериментах», як їх, сміючись, називала Саша, і поки, здається, ніхто з відвідувачів не жалівся.