Останніх було не надто багато, але всі вони вартували окремої уваги. Рожевоволоса бабуся з сумкою, набитою речами так, що вона ледве її піднімала, чоловік у світлому костюмі, який писав щось на серветках за дальнім столиком, а потім м’яв їх та викидав; чоловік у довгому темно-зеленому плащі (і це при тому, що літо!), який окрім цього виділявся ще посрібленою гострою борідкою та чорним густим волоссям, що доходило йому до плечей його тут називали не інакше, як магом. Йому це, здається, подобалося. Були тут ще дві подружки шкільного віку з плівковим фотоапаратом та блокнотами, списаними математичними формулами («Ми мріємо вирішити проблему Гольдбаха», — довірливо повідомили вони мені, коли я принесла їм абрикосовий лате. Я вирішила не розчаровувати їх своєю недалекістю та промовчала про те, що гадки не маю, хто такий Гольдбах та в чому полягає його проблема), нічим не особлива пара середнього віку (настільки нічим не особлива, що вони здавалися якимись дивними), і хлопець, який підспівував своїм навушникам, хоча всі знали — навушники ті навіть не підключені ні до чого. Співав він, до речі, жахливо.
Не сказати, що в «Кав'ярні Кука» була якась конкретна цільова аудиторія. Хіба що диваки всіх видів і підвидів. У моєму житті в цьому місті їх лише більшало.
Усі вони ділилися хоча б словом зі мною, коли я ставила перед ними стаканчики чи горнятка готових напоїв. Хтось говорив про дрібнички, як от чоловік із серветками — він помітив, що у цьому закладі серветки — найбільш якісні серед усіх закладів міста і писати на них — саме задоволення. Відколи це зрозумів, так і ходить до цієї кав'ярні. Виключно сюди. А каву замовляє так, хіба що аби не вигнали. Часто він навіть її не п’є. Мабуть, йому давно хотілося комусь про це розказати, але чи то нагоди не випадало, чи то він якось соромився цього дивацтва. Щойно він поділився своїм спостереженням зі мною, здається, йому стало легше. Хтось — навпаки, розказував довгі історії, як-от, наприклад, подружки-дівчата: вони розказали в усіх подробицях, що зараз робиться у них в особистому житті. У кожної.
— Він мене зовсім не помічає, — хитала головою одна з них майже у розпачі. — І це при тому, що я завжди йому допомагаю з домашкою!
Я уважно слухала. Здається, усе, що було потрібно їм усім — це уважний слухач. Не рахуючи, звичайно, вирішеної проблеми Гольдбаха.
Ближче до вечора до мене підійшов Матвій:
— Я тут помітив. Г-хм. Ти з усіма розмовляєш.
По його тону неможливо було вгадати, задоволений він чи ні, чи просто констатує факт.
— Це вони розмовляють. А я просто хороший слухач… Думаю, усім треба інколи поговорити. Чому б не з новою офіціанткою в улюбленій кав’ярні?
— Знаєш, а це цікаво, — у відповідь протягнув Матвій. — Що тобі сказав чоловік із серветками? Він ніколи не говорить. Тут принаймні.
— Сказав, що він в захваті від ваших серветок. Що вони найкращі в усьому місті.
Матвій прямо-таки засяяв. Хоча не хотів цього показувати — і знов відійшов.
Я подумки посміхнулася. Диваки… Я прийшла прямо за адресою.
15
— Ти звідки? — того ж дня запитала мене Саша, коли ми разом вийшли подихати повітрям: після обіду в кав’ярні зовсім не було відвідувачів.
— З Києва. А звідки до того — і не важливо. Ти, мабуть, про таке містечко і не чула, — Саша кивнула із розумінням. — Або можеш вважати, що я з твого сну, — нащось додала я. — Який ти забула і ніяк не можеш згадати. Чим не варіант?
Ту, як не дивно, така відповідь вдовольнила.
— Так і знала, що вже десь тебе бачила, — протягнула вона, видуваючи цигарковий дим (так, вона палила і те, чому її голос анітрохи не грубішав, лишалося загадкою для всіх).
Ми ще помовчали. Повз пробіг дворовий собака. Потім проїхала якась автівка. Нарешті Саша порушила спокійну післяобідню тишу:
— Я не знаю, чому, але мені дуже хочеться тобі дещо віддати. Прямо втриматися не можу.
— Я теж не знаю, чому, — чесно зізналася я.
— Але і не можу віддати водночас, точніше… Не знаю, як це пояснити. Я і хочу, і не хочу цього робити, — вона знов затягнулася. Повільно видихнула дим. — Це якось дивно, тобі не здається?
— Здається.
Повз нас на велосипеді проїхав хлопчик років 12.
— Може, якось іншим разом, якщо не передумаєш? Я гадаю, мені сьогодні вже чимало віддали… Принаймні слів. Розумієш… — Саша з цікавістю подивилася на мене і знов відвела погляд. — Сьогодні чомусь люди схильні зі мною… говорити. Навіть не знаю, в чому тут справа. Можливо, всім просто треба іноді виговоритися, поділитися чимось, а я всього-на-всього вчасно трапилася на їхньому шляху. Саме сьогодні. І з якоїсь причини вони говорять саме зі мною. З якоїсь причини їм не страшно розказати про щось. Навіть не знаю… Здається, вони навіть не замислювалися про це. Буквально кожен сьогодні мені щось та й розказав… Може, зірки якось зійшлися, чи що?