— А що друзі?
— Що друзі? — не зрозуміла Олена.
— Ну, Ви казали, що друзі якось проти були.
— А-а-а, це! Спочатку вони просто змирилися, потім сказали, що так мені навіть більше личить, а тепер ми з двома моїми подружками робимо смішний манікюр разом.
Олена витягнула руку, щоб я могла подивитися на її нігті. На кожному з них сиділо по одному червоному сонечку. На одному з них сонечко розкривало крильця.
— Ну все, те, що мала зробити, я вже тут зробила. Час мені вже бігти, — Олена забрала руку, злізла зі стільця, підхопила рештки рожевої кави. — Бувайте!
Уже коли вона добігла до дверей, я гукнула їй через усю залу:
— Пані Олено! А яким буде наступний колір?
— Зеленим! — вона засміялася і ледве не підстрибом вискочила з кав'ярні.
Що ж, здається, тепер усе зрозуміло.
22
— Маємо дзвінок у студію! Як чутно? Прийом! Прийом! Чуєте?
— Добрий вечір, чую-чую!
— Який у Вас голос, слухав би і слухав… А Ви його все не подавали так довго.
— Ви там?
— Так… Просто не знаю, з чого почати.
— Ні, ні, Ви не зовсім зрозуміли. Ви там — це Ви де? Де саме?
— Ем-м… Я в кімнаті. Тобто…
— Все-все, «кімнати» нам вистачить. Тож. Дівчина з кімнати. Що Ви там робите?
— Взагалі-то, розчищаю її від старого мотлоху, але я не розумію, до чого тут…
— Не все має бути зрозумілим, так і знайте! Цікаве у Вас заняття. Дайте вгадаю, Ваш дзвінок якось пов'язаний з цією Вашою кімнатою та старим мотлохом?
— Так, а звідки Ви…
— Радіоведучі — вони як бармени. Усе за кілометр відчувають. Досвід робить ще й не такі дива. То що там у Вас? Давайте від самого початку!
— Від самого початку? Це може бути трошки задовго як для телефонного дзвінка в прямому ефірі.
— Одну секундочку… Артуре! Що там з нашими лініями? Вільно? Порядок? Окей, дякую!… Можете говорити, скільки завгодно, чарівна леді.
— Агов! Ви ще там?
— Так… Я недавно дізналася про одну вашу рубрику. «Шукай і знайдеш», щось таке. От бачите, навіть не пам'ятаю назви.
— «Хто шукає, той знайде». То Ви щось шукаєте?
— Можна і так сказати… Розумієте, у мене є деякі речі. Точніше, не зовсім у мене… Втім, не важливо. Усі вони колись були кимось загублені чи залишені. І… Я думаю, що вони потрібні тим, хто їх загубив колись. Гадаю, я маю повернути їх власникам.
— Тобто Ви — як бюро знахідок?
— Ну, щось дуже схоже.
— Ага, зрозуміло. Продовжуйте! *сьорбнув кави*
— Так от. Я б хотіла знайти їх господарів.
— Грандіозно!
— Ви так думаєте?
— Ага. Особливо якщо ми зможемо допомогти. Тоді це навіть феєрично…. То що там у Вас?
— Почнемо, мабуть, з цього… Відеокасета. Запис із рейсу в океані. Чи в морі… Не знаю. Моряк знімає моряка.
— Дуже несподівана комбінація.
— Це ще не все. Усе відбувається на світанку. Людина в кадрі — у помаранчевій шапочці. Її ледь не здуває вітром.
— І це все?
— Ще є дата: 28 вересня 1996 року.
— Прекрасно! Шановні наші слухачі! Це щось цікавеньке! Шукаємо людину, яка загубила відео-запис зі свого рейсу від 28 вересня 1996 року. Особливі прикмети: помаранчева шапочка.
— Я знаю, це звучить наче божевілля, але…
— Божевіллям і не пахне, я Вас запевняю. Шанс є. Ви прийшли… подзвонили туди, куди треба. То де Вас знайти, пані? Аби забрати запис, якщо хтось знайдеться?