— «Кав'ярня Кука». Це на Гоголя. Я там буваю… о 18 годині. Десь з годину.
— Усі почули? І передайте знайомим! Давайте допоможемо спогадам знайтись! Адже що?..
— …
— Агов!
— Що?
— Хто шукає, той знайде! Ми ж Вам нагадали!
— Ах, точно…
— Нічого, нічого. Ви планували нам телефонувати?
— Не те щоб… Вийшло якось спонтанно.
— І то добре! Найкраще речі виходять, коли робиш їх спонтанно. Така собі мудрість. Удачі Вам із пошуками.
— Я ще звернуся до вас, добре?
— Звичайно! Чекатимемо на дзвінок. Ну, бувайте?
— На все добре!
…
Оце дівчинка! Сподіваємося, вона знайде того, кого шукає!
23
Наступного дня у кав’ярні в зазначений час ніхто не з’явився.
Майже невідривно я спостерігала за дверима та вулицею за вікнами, але жодного нового обличчя не побачила. О 19:45 я визнала поразку. О 19:47 вирішила все-таки не здаватися так швидко. Хлопець з радіо чомусь був упевнений, що потрібна людина знайдеться… То чому сумніватися, поки на те немає вагоміших причин? Ще можна чекати. Скажімо, рівно тиждень. І якщо за тиждень ніхто не з'явиться тут за касетою — з нею, як і з рештою речей, я впораюся просто: відвезу на звалище.
Принаймні тоді я знатиму, що спробувала.
24
З кав’ярні ноги самі винесли мене до Дніпра. Я була зовсім не проти. Вода заспокоювала.
Біля річкового вокзалу, який, втім, ніхто не називає тут інакше, як річковий порт, було порожньо — що робило це місце особливим, адже зазвичай знайти непопулярне місце біля води у будь-якому місті — завдання не з простих.
Пройшовши під сірим бетонним склепінням будівлі вокзалу та зовнішніми сходами, я опинилася на довгій пристані. Так само порожній: лише голуби складали мені компанію, і я була зовсім не проти цього. Жаль тільки, що нічого з собою не прихопила, аби їх погодувати: ніякої булочки чи навіть скибочки хліба. Думаю, не одна я так думала, прийшовши до цього місця. Майже всі, хто сюди потрапляв, навмисне чи випадково, так думали. Скільки б це не повторювалося. І все рівно ніколи не брали з собою нічого, аби почастувати цих птахів — вірних жителів порту.
На воді уздовж набережної стояли катери.
Супроти них уже на самій набережній одна за одною чекали на рідкісних тут перехожих дерев’яні лавки.
Я опустилася на одну з них та примружилася. Пізні сонячні зайчики стрибали по набережній, по причалах, відбиваючись від скляних вікон катерів. Вздовж бортів хвилювалася річка — віддзеркалення хвиль доходило ледь не до самих вікон будівлі вокзалу.
Мабуть, тут ще краще буває взимку, коли по річці іде кригохід, а чайки кружляють над ним разом з голубами, повсякчас сідаючи на крижини. Тоді, мабуть, тут теж сонячно, безлюдно, але холодно. Здається, це Бродський писав щось про красу, яку краще видно на морозі… Для цього місця ці слова точно виявилися б влучними.
Але тоді було тепло, ртуть на термометрах у вікнах будинків неподалік піднімалися аж до позначок у 32, а то і 35 градусів, та це зовсім не псувало перебування в порту. Навпаки — було добре. Навіть краще, ніж просто добре. Трошки прохолодніше, ніж деінде, до того ж надвечір, ще і в тіні, що відкидав сірий камінь вокзалу.
Був у цьому місці якийсь незбагненний шарм… Щось навіть трохи французьке. Я ніби опинилася у старому французькому кіно, де є набережна, і сонце, і голуби злітають над рікою, а над нею височіє будівля у стилі модерн років так 80-х. Сама я, звичайно, почувалася героїнею такого фільму. Що вже саме по собі тішило.
Я і не помітила, як поруч зі мною на лавку опустився якийсь дід, тому від несподіванки навіть здригнулася, коли він заговорив:
— Хороший день, правда?
Захоплена зненацька у майже інтимну для себе мить, я не знайшла спочатку, що відповісти. Але дідусь не розгубився і продовжив:
— Ви, я бачу, знаєте, куди ходити за рівновагою, — він обвів поглядом порожній порт. — Чи за будь-чим іще. Я, наприклад, люблю це місце саме за тишу. Усамітнення. А це смішно, так? Річковий вокзал у місті на річці — місце для усамітнення. Навмисне не вигадаєш.
І він мені підморгнув. Навколо була купа порожніх лавок, але дідок підсів саме до мене і вирішив розважити бесідою. Видно, не так уже і сильно йому хотілося усамітнення. Можливо навіть, його у діда було більше, ніж йому б того хотілося. Більше, ніж достатньо.
— Так, Ви праві. Місце що треба.
І це була чиста правда. Порт виявився воістину винятковим місцем.
— Колись ми приходили сюди з дружиною, — продовжив він, ніби і не почув мене. — Прогулювалися набережною, дивилися на воду, годували птахів. Іноді сідали на один з катерів і тоді дивилися вже з води на берег. Не знаю, як зараз, але тоді вони — кораблі, я маю на увазі, — справно возили туристів та не тільки їх, показували так місто. Краєвиди… Самі лише краєвиди вартували того, аби сідати на якийсь із катерів та плисти на ньому.