Я кивнула. Хоча, здається, ніколи не каталася на катерах. Принаймні, звичайно, не тут, не з річкового вокзалу.
Поки дідусь говорив, я встигла роздивитися його уважніше. Типовий олд-скул у найкращому сенсі цього слова. Класичний капелюх з вузькими полями, окуляри в роговій оправі, блакитна сорочка з рукавами, закасаними до ліктів. Щільно випрасувані штани зі стрілками. Сірі. У сухорлявій руці палиця. Хоча зараз він її прихилив до самої лавки. Стильний старий. Навіть підозріло стильний. Він викликав посмішку.
— Ну, а Ви?
Я подивилася на нього, часто заморгала. Мабуть, щось прослухала.
— Що я?
— Що Ви тут забули такого гарного вечора?
Ми обидва дивилися на блискучу, усю у відблисках сонця, мов у золотавих лусочках, воду. Пронизливо закричала чайка. Потім усе змовкло.
— Гуляю, — відповіла просто. — Відпочиваю.
Дід гойднув головою.
— Самі?
Запитання було простим. Відповідь на нього теж була простою. Більше того — очевидною. На всю довгу набережну тут були лише ми вдвох. Звичайно, я сама. Чому люди продовжують запитувати те, на що і самі знають відповідь? Чи про те, що зовсім відповіді не потребує? З іншого боку… Можливо, вони знають щось таке, що робить відповіді менш очевидними, а запитання — більш доречними. Можливо.
З дідусем, мабуть, усе було простіше: він старий, хотів поговорити, а тут знайшов когось на улюбленому місці — звичайно, було невідворотнім, що він заговорить до цієї людини.
Дід розтлумачив трохи задовгу мовчанку по-своєму:
— Вибачте, якщо я надокучаю. Мабуть, піду, не буду Вам заважати, — він почав підніматися і, чесне слово, його коліна скрипіли.
Несподівано навіть для себе, я вхопила його за руку, жестом запросила сісти. Дід знову опустився на лавку.
— Усе нормально, це Ви мене вибачте, трохи задумалася. Я сама, як бачите, і нічого не маю проти приємної компанії.
Медові сонячні промені лоскотали щоки. Тінь відступала за наші спини. Я підставляла обличчя вечірньому сонцю.
— Ви тільки приїхали, правда ж?
— А це так очевидно?
Старий посміхнувся у вуса — мабуть, задоволений тим, що влучив просто у яблучко.
— Не сказав би, що це очевидно. Ви легко зійшли б за місцеву — засмагла, невпевненою не виглядаєте. Поживете з моє, теж навчитеся читати по речах. Вас видали деталі. Хоча… Пояснити, які саме, я, мабуть, не зможу. Тому вважатимемо, що я просто вгадав.
Я знизала плечами.
— І часто Вам вдається ось так вгадувати?
Цього разу плечами знизав вже старий.
— Не дуже. Але і не те щоби рідко.
Ми ще посиділи мовчки.
Навколо кричали чайки.
Загудів корабель, що повільно пропливав повз.
Сонце гралося у схованки з блискучим склом у вікнах вокзалу.
— А Ви, мабуть, місцевий, так? Корінний тобто, зі Степового? — я вирішила першою порушити мовчанку.
— Думаю, що вже можна і так сказати.
— Гадаєте?
— Це довга історія…
— Усі так кажуть. Зазвичай не такі вже і довгі ті «довгі історії».
Він засміявся.
— А хто Ви, пані? — раптом запитав старий.
Я відкрила рота, аби вже щось відповісти, але тут зрозуміла, що готової відповіді у мене на це питання немає. Так і сиділа. З відкритим ротом. Коли це зрозуміла, швидко захлопнула його — ледь зубами не клацнула.
Старий хрипло засміявся.
А справді — хто? Просте питання. Без простої відповіді.
— Я тут, — нарешті відповіла. І це насправді було найточнішою характеристикою, найдетальнішою розповіддю про себе, якою я тільки могла поділитися.
Чоловік кивнув.
— Я теж… — протягнув він.
— А Ви тут довго живете?
— Чи довго… Достатньо, щоб побачити різницю між колись і тепер. Розумієте, про що я? Мабуть, це довго.
— Мабуть.
Ми помовчали.
— Цікаво, як це — прожити у цьому місті майже все своє життя, — протягнула я.
— Звикаєш, — миттю відповів дід, посміхаючись. — До всього тут звикаєш. Пам’ятаю, як я приїхав вперше, от як Ви зараз, і ніяк не міг припинити дивуватися. Усе таким чудним видавалося. Зараз уже — як риба в воді, як то кажуть. А тоді… ну, Ви мабуть, розумієте, про що я.
Я подумала про кімнату, і речі, і Кота, і радіо, і «Кав’ярню Кука»… І кивнула. О так, я розуміла, про що він. Усе і справді досить чудне.