— Думаю, що я просто теж став чудним — як частинка цього міста, — продовжив дід. — Це як з фракталами. Розбити його — і кожний клаптик повторюватиме загальну картинку. Із цим містом так само. Точнісінько так.
— Тоді я, мабуть, клаптик з іншого місця. Частинка іншої мозаїки.
Дід знизав плечами:
— Це тільки Ви так думаєте.
Старий дістав з кишені кілька трошки пом’ятих цукерок.
— Пригощайтеся, — запропонував він. — Вони смачнющі. Мої улюблені. Довго не міг їх знайти.
«Зоряне сяйво». Ще б пак! Старий знався в цукерках: найкращі цукерки на всій землі. Хоча в таку спеку, мабуть, радше гарячий шоколад, а не цукерки.
Я знала, що йому хочеться поговорити. Що йому приємно говорити, а надто — коли його слухають. Що він хотів би говорити частіше, розкриватися легше, та і взагалі — мати перед ким. Іноді я відчувала такі речі.
— Бачите отой будинок за річковим вокзалом? — він вказав кудись назад, за розлогі крони кленів, де виднілася теракотова стіна старого будинку. Я подивилася через плече і кивнула. — Скільки живу в цьому місті, скільки ходжу повз нього, а досі не знаю, що то за будинок. Чий він, чи для чого. Чи там живе хтось. Ну і все таке інше. Здогадуюся… Але напевне не знаю. Та і фасади бувають оманливі. А між тим… — він на мить запнувся і продовжив: — А між тим, це один із перших будинків, які я помітив у цьому місті. Справді помітив. Звичайно, що не просто побачив. Коли тільки приїхав сюди… То візьмете?
Він поглядом вказав на цукерки.
— Так, дякую, я вже просто встигла заслухатися, — я була б не я, якби відмовилася від «Зоряного сяйва». Солодко хруснув фантик, на диво цукерки не розтанули від спеки, і дід задоволено продовжив:
— І тільки зараз згадав про це. Про цей будинок, про те, як побачив його… Дивна ця штука — пам'ять. Навіть те, що вважаєш за надважливі речі в житті, вона може запросто викинути з нього та з твоєї голови. Не кажучи вже про якісь випадковості. Нехай і такі, що залишили слід в тобі. Викидає їх, аж поки не вирішить повернути, як-от зараз. Якщо тільки вирішить, звичайно.
— Думаю, що так не лише із пам’яттю відбувається, — додала я, думками повертаючись до речей з кімнати та загадкової коробки.
— Теж правда, — схвально кивнув дід. — Але ж на зміну втраченому приходить щось нове. Правда? Це як закон збереження енергії. Нічого не буває просто так. Щось та й заповнить утворений вакуум.
Він засміявся сам собі і додав:
— Ну, можливо, на закон збереження енергії не зовсім скидається. Але суть від того не змінюється.
— Саме тому не все загублене має бути повернутим… — повільно проговорила я. Здається, я починала розуміти, чому ті речі з коробки були сховані окремо від решти.
— Абсолютно вірно, — погодився старий. — таким речам, чи спогадам, чи навіть людям більше немає місця в життях тих, хто їх залишив чи загубив. Місця вже зайняті чимось іншим… Аж поки і це щось інше не посунеться. Та і потреба у них теж зникає. Втім…
— Бувають речі, яким не знаходиться заміни, — я не дала йому договорити, закінчивши думку сама.
Старий кивнув уже майже здивовано:
— Так… Але і не всі вони повертаються до тих, кому потрібні… Дуже легко загубитися в цьому світі.
Старий сказав це із сумом у голосі. Мабуть, за довге життя загубитися встигає чимало. Мабуть, не всьому знаходиться заміна.
Після недовгої паузи старий знову повернувся до своїх спогадів. Він говорив і говорив, згадував про все: і про перше кохання, і як вперше побачив море, і як подумав, що воно ну точнісінько таке саме, як у книжках він про нього читав, а книжок про море, піратів, моряків, острови, пригоди, штилі та бурі — таких книжок читав він багато… Особливо в дитинстві, коли взимку мама на піч саджала грітися. І влітку, коли бігали до річки.
А я сиділа приголомшена новим розумінням. Можливо… Можливо, ті речі і справді не випадково були заховані до тієї коробки. Можливо, вони і відрізняються від решти речей у кімнаті тим, що їм заміни не знайшлося… Їм чи спогадам про них, абощо… Яка різниця. Вони потрібні тим, хто їх загубив. Спогади та історії за ними потрібні тим, хто їх загубив. Я насправді маю їх відшукати. І тепер причина стала мені цілком зрозумілою. Дзвінок до радіостудії не був помилкою.
Час спливав непомітно, згадати про те, що він взагалі ще існує, можна було, лише глянувши на рух секундної стрілки на годиннику на зап’ясті старого: срібний браслет, блакитно-синій циферблат — класика. Кинувши на них короткий погляд, він ніби прокинувся від сну. Закивав.