— О-о-ох. Щось я засидівся тут з Вами. Треба бігти старому. Бігти, — повторив він і хихотнув, повеселившись з того, що, хай там як, а побігти він не зможе.
Знову ухопився за свою палицю, майже легко піднявся з нагрітої сонцем лавки.
— Щось я зовсім розпатякався, забув про все на світі. А Ви слухаєте і слухаєте, сумуєте, мабуть.
— Анітрохи.
Старий зробив глибокий вдих.
— Зазвичай я на одному місці так довго не сиджу, — сказав він.
Я кивнула.
— А тут так засидівся… Сам не знаю, що на мене найшло.
— Іноді просто треба поговорити.
На цей раз кивнув уже дід.
— Ви далеко живете? — запитав він.
— Зовсім ні.
— І я не далеко. Вам в який бік?
Ми вже встигли відійти від ріки.
Я махнула рукою ліворуч.
— Ясно, значить не по дорозі.
Так ми трошки постояли, насолоджуючись вечірньою прохолодою. Згори за ними з цікавістю спостерігали чайки та голуби.
— Знаєте що? — тихо сказав дід, не відриваючи погляду від птахів вгорі. — Дякую. Мабуть, і правда мені потрібно було поговорити. Добре, що я на Вас натрапив.
Коли старий зник за рогом, я остаточно залишилася наодинці з птахами в небі. Звичним рухом поправила волосся.
Вітер з ріки одразу підхопив його, розкидавши по плечах. Що ж, йому видніше.
Без мене набережна лишилася порожньою. Сонце уже майже повністю закотилося за довгі залізні шиї будівельних кранів. Світ заливав темний гречаний мед його передостанніх та останніх променів. По воді нешвидко плив якийсь невеличкий кораблик. З ріки дмухнув вітерець.
Вечір повільно скочувався у ніч.
25
На другий день у кав'ярні знову ніхто не з'явився. І ще за день — теж.
Почувалася зрадженою, розчарованою та винуватою водночас. Адже тепер у мене була дійсно вагома причина шукати власників речей з коробки. Я була майже переконана, що ці речі є необхідними для тих, хто колись загубив їх… І мала знайти їх, коли вже мені випало розбиратися із кімнатним мотлохом.
На четвертий день о 18:45 двері «Кука» зі звичним дзвоном відчинилися і до освітленої вечірнім сонцем кав’ярні увійшов чоловік.
Раніше він тут не бував: це було помітно з того, як невпевнено він потоптався біля дверей, як не одразу зрозумів, куди йому прямувати далі, як уважно оглянув всю залу, а потім обережно опустився на найближчий до нього стілець, лише аби одразу підхопитися з нього, зрозумівши: каву замовляють біля бару.
Це мав бути він.
Я вся напружилася, кинула погляд на сумку під шинквасом: касета була в ній.
От, зараз він має підійти до мене, можливо, замовити собі щось і запитати… Чи не чекав на нього хто-небудь? Чи не знають тут про дівчину, яка проводить в кав’ярні кожен вечір?
— Можна мені, будь ласка, кульбабову. Каву.
Голос його звучав так, ніби він вже констатував наявність кави перед ним. Він ніби говорив із майбутнього — на кілька хвилин вперед.
Я кивнула і взялася до роботи. Коли ж він знов заговорить? Цього разу уже у справі?
— Кульбабин смак і справді відчувається?
— Трошки. Ви відчуєте.
Я простягнула йому стаканчик з напоєм.
— Скільки з мене?
— Ми пригощаємо.
Чоловік просяяв, зніяковів, вдячно посміхнувся, пробурмотів слова вдячності, взяв каву до рук і, поправивши скуйовджене волосся, направився до виходу.
— Пане!
Він обернувся.
— Ви тут нікого не шукаєте? Не чекаєте?
Він із ледь помітним сумнівом в очах похитав головою і вийшов.
Ззаду до мене підійшов Матвій.
— Що, знов не той?
— Та не знов… Вперше не той. Але хоча б хтось.
— Ну, нічого, — він поплескав мене по плечу. — Знайдуться і потрібні. Завжди знаходяться.
Я кивнула.
— А знаєш, — додав Матвій. — Є дещо, що могло б допомогти тобі знайти те, що шукаєш.
— І що ж це?
— Карта, звичайно, — підморгнув він мені і зірвав один з папірців зі стіни за його спиною. Чого там тільки не висіло насправді: від побажань клієнтів до тих самих карт, яких тут взагалі було хоч греблю гати.
— Ти серйозно? — запитала я, коли він уже простягав мені карту до рук. — Але як ти знаєш, що вона допоможе, чи як вона знає, що я шукаю, чи…
— А їй знати і не потрібно, — відмовив Матвій. — Візьми. Знати треба тільки тобі, адже ти шукаєш, не карта.
Я, не розуміючи, дивилася то на нього, то на карту, що він тримав у руці, простягуючи мені.
— Але…
— Мені вона колись, наприклад, допомогла. Допоможе і тобі. Бери. Розберешся.
Я невпевнено взяла карту до рук. Матвій з полегшенням посміхнувся, підморгнув мені і повернувся до роботи.