— Угу, — підтакнула Саша. — У цьому вся суть. Тут крутять тільки те, що ми дивилися в дитинстві. Як машина часу… Така собі. І знаєш, що символічно? — запитала вона, протягуючи мені пакет з кукурудзяними паличками (і знову — дзвіночок з минулого!).
— Що?
— Вони почали з «Пітера Пена».
Хлопчик, який не хотів дорослішати…
Люди навколо нас розпливалися в посмішках. На екрані Чіп сварив Дейла за недбайливість та неакуратність, а тут, на дні колишнього Лебединого озера, під степовими зірками вічні діти забували про те, що вони вже дорослі. Усі ми трошки Пітери Пени. Особливо, коли дозволяємо собі бути такими.
— Насправді колись мене сюди саме Матвій привів, — прошепотіла мені просто у вухо Саша. — Ти не дивись, що він суворим трохи здається. Це він шифрується. Насправді це саме він — Пітер Пен. Він — найбільше…
Я подивилася на Матвія. Очі його сяяли у світлі, що випромінював широкий екран. Але не лише від того. Тепер я бачила не його — високого хлопця в окулярах, колючого, іронічного. Тепер я бачила розбишаку-хлопчиська, котрий просто трохи загубився. Але обов’язково знайде дорогу додому — дорогу в дитинство, де ще є місце дивам та чудасіям. Чи до Лебединого озера.
У цих людей було і те, і інше. У цього міста було. Чомусь саме у цього…
Розходилися ми вже у цілковитій темряві.
— Бачиш, — сказала мені наостанок Саша. — Важливі речі не губляться. Навіть якщо їх загубити…
Вона була права.
27
Із наближенням кінця тижня дедалі очевиднішим ставало те, що ідея моя шансів на успіх уже майже не мала. Можливо, власник запису не знав про те, що я його шукала, можливо, він не мав змоги прийти до кав’ярні по касету, можливо, його самого вже не було…
Я знов повернулася до складання речей, однієї за одною, до картонних коробок та пакетів, аби потім позбутися їх усіх. Навіть домовилася з Матвієм про те, щоб він допоміг мені з цим. Мої старання по прибиранню кімнати нарешті почали давати більш-менш помітний результат.
У кав’ярні все було добре. Я вже звикла до всіх дивацтв Саші та Матвія, до чудернацьких рецептів кави, до диваків-відвідувачів та їхніх коротких розмов між собою.
— Ну як там Готвальд? — питала Саша у рожевоволосої Олени Анатоліївни.
Та тяжко зітхала, закочувала очі, а потім довірливо шепотіла:
— Не хоче розмовляти зі мною.
— Та Ви що! Невже досі ображається?
Олена невизначено поводила плечима:
— Ось так, уяви собі.
Причому питати, хто такий Готвальд, було абсолютно неприпустимо. Тоді Олена Анатоліївна червоніла, потім блідла, хапалася сухорлявою рукою за стілець, на якому сиділа, чи за край столу і дивилася на того, хто запитав, так, ніби він пробігся мінним полем просто в неї на очах та якимсь дивом вижив. Мимоволі закрадалася підозра, що навіть Саша не була в курсі, хто такий Готвальд — тут він не з'являвся жодного разу (хоча люди перебували в стані постійного очікування Готвальда — приміром, тоді, коли я вперше зайшла до кав’ярні і мене чомусь прийняли за нього), а судячи з реакції Олени Анатоліївни на питання про нього, попередні розпитування також не дали позитивного результату.
— Які плани на вихідні? — розмова між двома завсідниками. Один з них має пишні вуса, інший — блискучу лисину на маківці.
— Риба-а-алка… — це мрійливо говорить вусатий.
— І що, може, у вас там клює?
— Та не те щоби якось особливо…
— То, може, на шашлики? — у голосі лисого — непідробна надія.
— Та ну, я ж не по рибу… Я по туман їду.
— О-о-о, ну тоді зрозуміло. Іншим разом най будуть шашлики. Мені привези. Трошечки. Хоча б жменьку. Доброго туману тут давно не видно…
А це говорять дві поважні дами в однакових широкополих капелюхах.
— Море цього року прекрасне як ніколи!
— Тепле, правда? І чисте — хоч до середини пливи та знай собі на дно дивися.
— Ми навіть не очікували такого.
— Це знаєте, в чому справа? Думається мені, що то все через зорепади. Вони раніше цього року почалися, Ви не помітили?
— Та Ви що! Якось і часу вгору поглянути не знаходилося, і…
— А Ви спробуйте. Подивіться — там багато відповідей.
Такі розмови не могли відбутися в жодному іншому місці. У «Кука» ж вони були чимось цілком звичним.
28
А тоді прийшла п’ятниця.
«Кав’ярня Кука» жила звичним своїм життям: відвідувачі, кава, спека за вікном і сонце. Усе було як завжди, аж поки раптово сонячне південне небо не затягло важкими хмарами, що вологою губкою нависли над містом: тільки торкнися — і поллє. Хтось таки торкнувся — і вода впала нескінченними потоками на місто.