Потім щось змінилося. Андрія поруч уже не було.
Усе було таким самим, як і в дійсності — важкі портьєри, візерунки на шпалерах. Навіть те, як звичний протяг тягнувся від вікна до відчинених скрипучих дверей.
Навколо не було ні душі.
Я стояла в кімнаті, а та стояла в мені — хмарою жовтого, майже книжкового пилу. Якою видавалася я для неї, я не знала.
Щось торкнулося моєї ноги — я здригнулася, але це був усього лише кіт.
— Ти зовсім не думаєш, зовсім… — прошурхотів кімнатою протяжний бурштиновий голос.
— Хто тут?
— Це ж я-я… Кіт.
Він дивився на мене знизу вгору, не кліпаючи.
— Це всього лише сон, — додав він. — Я ж і кажу, ти зовсім не думаєш…
— Але…
— Але сни бувають навіть ціннішими за реальність. Це такий самий… Досвід. Мр-рня-а-ав!
Усе поглинула темрява.
У тому сні я бачила Андрія востаннє за літо.
Мав терміново їхати. Гарного тобі літа, і не забувай доглядати двері. Як і усі дрібнички навколо.
P. S. Цукор поверну, виходить, вже пізніше.
Таку записку я знайшла під своїми дверима наступного ранку.
Та Бог з ним, з цукром.
Записка була притиснута до підлоги маленьким іграшковим калейдоскопом. Тим самим. Треба буде обов’язково повернути його Андрію, коли той повернеться.
Хоча чомусь я була впевнена, що цього не станеться і більше ми не побачимось…
І раптом зрозуміла, що сумуватиму.
АНДРІЙ
КАЛЕЙДОСКОП
— Чому вони не розуміють? — питав він себе ледь не щодня.
І жодного разу не знаходив відповіді. Принаймні такої, яка його задовольнила би.
А справді, чому?
Невже так важко відірватися від того, до чого звик, аби побачити інший бік речей? Справжній?
Так думав він.
— Синку, не треба говорити до неживого. Воно не чує…
— А як чує? Ти ж не можеш перевірити! Ми не можемо! Усе було живе колись, мамо! Чи буде… То чому б не…
— Андрію, досить.
І вони з мамою йшли додому. Вона міцно тримала хлопчика за руку. І дуже переживала за нього.
У Андрія не було друзів. Лише уявний світ навколо — живий, дивовижний. У ньому все мало душу, усе колись було чи мало стати життям.
Чому хлопчик так думав чи звідки ці думки взяв — його мати не знала.
Андрій і сам не пам'ятав, коли і чому вирішив, що світ має душу, як і кожна його частинка. Здається, він думав про те, що як душу має він, члени його родини, інші хлопчики і дівчатка, що оточували його, але не були друзями чи навіть приятелями, то чому лише вони? Чому душі не мають дерева? Квіти? Трави? Море? Річка? Мушлі? Каміння?
Тим паче усе це озивалося до нього… Лагідний шум хвиль, що набігають одна на одну, та грізний гуркіт літньої зливи — чим не прояви душі? Чим не життя?
— Чому не можна до них говорити? — питав він батьків.
І вони відповідали:
— Тому що ніхто так не робить.
Така відповідь Андрія не влаштовувала. Адже ніхто і не бачив світ таким, яким бачив його він.
Усе заслуговувало якоїсь вдячності. Розуміння.
І він теж…
— Я точно маю їхати? Ти впевнена?
Того літа батьки відправляли Андрія до літнього табору на узбережжі.
— Там він точно знайде собі друзів, — говорив тато, коли Андрій не чув, і задоволено посміхався. Хлопчик знав, що навряд чи це станеться. І все ж сів в автобус і з того часу аж до кінця зміни був один.
Він прислухався. Придивлявся. Він був уважним до деталей — усі ті три тижні на самоті із самим собою, в оточенні ще ста п'ятдесяти хлопчиків і дівчаток. Вони не помічали його, а він і не хотів бути поміченим. Він хотів помічати.
Деталі, маленькі, крихітні, ніким не оцінені шматочки щоденного життя стали його пристрастю. Дивитися на чудернацькі тіні, що кидало листя дерев під сонцем, розглядати ледь помітні пилинки у його промені навскіс кімнати, придивлятися до крихітних піщинок. Відчувати на дотик холодні вечірні простирадла, сіль на пальцях після купання у морі, ще гостру, щойно скошену траву. Слухати, як вночі до вікон доноситься шум прибою, як зранку кричать чайки, розрізняючи їх голоси, як скриплять і риплять двері, як по-різному звучать приглушені кроки з коридору: вожата, медсестра, дівчинка з іншого загону. Усе мало свій голос, свою душу. Усе. У цьому Андрій уже розібрався досконально.
Йому було десять, коли він загубив калейдоскоп — материн подарунок на день народження. Те, чого не бачать інші. Магія в буденному. Одна з найкращих речей, що належала йому. Втрачена.