Він годинами міг лежати на спині і дивитися вгору крізь цю просту трубку. Андрій крутив коліщатко — і перед його очима з'являлися нові всесвіти. Він роздивлявся їх — ретельно, не пропускаючи жодної деталі. Це був його світ.
Андрій всюди носив його з собою.
— Ох, дивись, бо десь загубиш і не помітиш, — попереджала мама. І виявилася права.
Він обійшов усе. Він повертався всюди, де міг бути, де міг залишити свого калейдоскопа — але марно.
Залишився єдиний шанс повернути втрачене — піти до дивної старої, що жила по сусідству.
Говорили, що вона збирала загублене. То ніби й були звичайні байки, але… йому потрібен був його калейдоскоп. Його сотня маленьких усесвітів, створених із крихітних деталей. Як і цей всесвіт. Лише більш помітних, яскравих…
Вона зустріла Андрія сама. Перед будинком, в якому вони обидва жили, одного спекотного літнього дня.
— Ти, мабуть, це шукаєш, — простягнула на відкритій долоні загублений калейдоскоп.
Андрій не вірив своєму щастю.
— Але як Ви… — лише і встиг вимовити він.
— Я просто знаю, — миттю відповіла стара. Обличчя її ніби розгладилося від зморшок і вона підморгнула хлопчику: — Як і ти дещо знаєш, правда?
Більше Андрію ніколи не довелося поговорити зі старою сусідкою: не складалося.
Але відтоді він упевнився в одному: він таки був правий. Усе — в маленькому. І душа теж.
32
Перед «Кав'ярнею Кука» щодня виступав один і той самий вуличний музикант. Він грав одну і ту саму пісню — рівно з 11:03 три рази поспіль.
Він завжди ставав на одному і тому самому місці — поруч з розлогим кленом, у його густій тіні. Проводив під ним рівно 10 хвилин: 9 хвилин 42 секунди він витрачав на пісню, решту ж часу — на посмішки перехожим.
Він не подобався людям. Радше дратував їх — вони робили вигляд, що не помічають його, коли проходили повз, аби тільки не стикатися з ним поглядами. Так само вони не помічали і кав'ярню. Принаймні більшість з них.
Хлопець співав «Imagine» Джона Леннона і у ці хвилини був дуже схожим на Фореста Гампа. Саме на нього, не на Тома Генкса… Так і хотілося крикнути йому, коли він приходив: «Біжи, Форесте, біжи!». Але найближчі 10 хвилин він би точно не зрушив з місця.
Він приходив уже з гітарою на плечі і ні про що не просив. Він просто співав. Доспівавши, ішов геть, перед тим несміливо махаючи комусь за склом кав'ярні. Він ніколи не заходив всередину.
— Як його звати? — якось запитала я Матвія.
Той підняв очі від книги. «Острів скарбів» Стівенсона.
— Не знаю, — після хвилинної паузи відповів він. — Намагався згадати, був впевнений, що знаю його ім'я. Але виходить, що ні.
Він і сам був здивований цьому раптовому відкриттю.
— Давно він тут співає?
Матвій знизав плечами:
— Десь із місяць, мабуть. Приблизно відтоді, як тут з'явилася ти…
Я кивнула.
— Ясно. Не проти, якщо сьогодні я винесу йому кави?
Матвій погодився і повернувся до книжки.
Хлопець з гітарою доспівував пісню вдруге. У мене було три хвилини і чотирнадцять секунд.
Він утік швидше, ніж я встигла вийти надвір.
На вулиці стояла страшна спека, відчуття було таке, що асфальт плавився під ногами — так завжди буває, коли серпень відкриває свої обійми.
Більше хлопець той не приходив.
— Щось іде. Щось просто має іти. Ніщо не вічне. Якби він продовжив приходити, припинив би хтось інший, — сказав мені тоді Матвій.
— І все ж цікаво, хто він…
— Хтозна. Можливо, у нього немає імені. Можливо, це був липень.
Можливо, і справді він.
Так минув місяць.
ГЕРБАРІЙ
Це моя історія. Моє життя. У кожній квіточці, у кожній рослинці, травинці і паростку. За кожною — спогад.
Ось, наприклад, засушена квіточка конвалії. Квітень 2002-го.
Асканія-Нова. Дендропарк. Ми приїхали вранішнім автобусом, можна сказати, що випадково: збиралися їхати на дачу, але запізнилися на потрібний маршрут. Аж тут підкотив цей. На Асканію. Завжди хотіла там побувати, та ніяк не складалося. Коли, як не зараз?
Година в дорозі, сонце піднялося достатньо високо, щоб почати нагрівати степ. Тут від нього ніде сховатися.
Саме тому барон Фальц-Фейн і попіклувався про місце для втечі від того сонця, від тієї спеки, створивши зелену оазу посеред випалених гарячим південним сонцем степів.